Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

Нібито звільнившись від слабко затягнутих пут, він не спішив негайно втекти до своїх, а спершу вирішив розвідати, що там і як у козацькому таборі. Отак зовсім випадково й дізнався, що особисто гетьман Виговський збирається атакувати московитське військо. Здійснити напад на військо союзників-московитів, які прибули на терени Гетьманщини, аби нагадати зарозумілому козацтву, що воно не має жодних прав розривати Переяславські статті! Понад два місяці Конотопської облоги беззаперечно доводили, що полковник Гуляницький, який засів за жалюгідним палісадом цього містечка, в жодному разі не розумів свого союзницького обов’язку. Але якщо вже сам гетьман Виговський збирається їх атакувати, тоді!..

Щоправда, з підслуханого Яковом Головнею випливало, що у козаків бракує сил для нападу, а отже, вони не впевнені у перемозі. Саме для того Виговський відклав свою атаку на кілька днів, сподіваючись за цей час назбирати по довколишніх селах та поставити під свою руку озброєних реманентом селюків. Атакуватиме, тільки коли назбирає… й якщо назбирає.

Та в будь-якому разі, завдяки своєму мимовільному нишпорці, московські бояри тепер так само мали додатковий час на підготовку. Виходячи з підслуханих відомостей, вирішили терміново укріпити насипами південно-західну частину табору, бо козацька атака найімовірніше була би спрямована саме сюди. До того ж відрядили гінця навздогін князеві Трубецькому: якби його загін встиг повернутися, Виговський не мав би жодного шансу.

Московитам пощастило: все так і сталося, як гадалося! Загін, який під проводом Трубецького кілька днів тому вирушив з табору, таки повернувся сьогодні перед світанком. І нехай повернені вояки були вкрай виснажені цілодобовим, без сну й відпочинку прискореним маршем, це не мало особливого значення. Бо самої лише кількості московитів тепер мало вистачити для того, аби відбити бажання напасти на їхній табір навіть у найсміливішого у світі полководця! Що вже говорити про цих зухвальців-козаків, які тільки на великій відстані сміливі, тоді як насправді…

Раптом загула земля, з північного краю табору долинув незрозумілий шум, потім — гучне кінське іржання. Коли ж зайняті приготуваннями до ймовірного бою вояки відірвалися від своїх справ і подивились туди, звідки долинали всі ці звуки, то побачили лише, як величезний кінський табун замість того, щоб мирно пощипувати травичку, мчить у відкритий степ з шаленою швидкістю, здіймаючи у повітря за собою хмару куряви.

Водночас з-за палісаду обложеного Конотопа почулися заповзяті вигуки, регіт і свист: таким чином вояки полковника Гуляницького вітали невдачу, що спіткала супротивника. А от уже й якийсь стрілець примчав з перекошеним від переляку обличчям, на бігу викрикуючи:

— Коні, коні!.. Чубаті коней у нас увели!..

— Що-о-о?! Коней?! Наздогнати!!! Негайно повернути!.. — наввипередки закричали бояри, прекрасно розуміючи, що без свіжих огирів і їхня кіннота, й артилерія почнуть програвати у порівнянні з козацькою армією. Проте тепер вже з південно-західного краю табору, від свіжонасипаних валів долинули розпачливі вигуки:

— Атака, атака!.. Чубаті наступають…

Що тут поробиш?! Довелося пожертвувати табуном добрих коней, бо якщо негайно не відбити озброєний удар на табір, наслідки можуть бути значно гіршими.

— Ваше сіятельство!

Князь Ромодановський озирнувся й побачив, що до нього підбіг Яків Головня — той самий воєвода, якому вдалося утекти з полону.

— Чого тобі треба?

— Ваше сіятельство! Там він, особисто!..

— Хто?!

Князь навіть перегнувся з сідла, щоб краще чути.

— Виговський, гетьман їхній!!! Я ж його бачив, коли…

— Виговський?!

— Так.

Від цього повідомлення князь Ромодановський впав у дикий захват. Отже, попри невдалий розклад сил, цей дурень вирішив особисто очолити своїх чубатоголових козачків, маючи нахабство сподіватися на успіх авантюрної атаки на заздалегідь підготовлені позиції хороброго війська московитського?! Ну що ж, гетьмане, зараз тобі кінець настане. Безславний кінець під стінами одного з твоїх жалюгідних містечок, саму назву якого забудуть вже через рік…

— Вперед, там особисто Виговський! — князь звівся на стременах і вказав вихопленою з піхов шаблею на південний захід. — Уб’ємо гетьмана, й чубатоголові самі дременуть від нас урозтіч!..

— А-а-а-а!.. — дружно підхопили його вигук усі, хто перебував поблизу. Й кинулися відбивати нахабну атаку самовпевнених козачків-чубатоголовців.

І зіткнулися дві армії: піший з пішим, кінний з кінним… Билися довго й заповзято, аж доки ближче до вечора козацькі лави не здригнулися й не почали дуже повільно, дуже потроху посуватися на захід.

— Вони відступають!!! Вперед!!! Ура-а-а!.. — зраділи московити і гранично посилили натиск. Та остаточно переламав ситуацію стрімкий кидок кінноти, яку вів особисто князь Трубецькой. Ось тоді нарешті хоробрі московити побачили голені потилиці чубатоголових козаків, які доволі безладно кинулися до єдиного мосту, перекинутого через річку Соснівку. А хто не встигав добігти до мосту — кидався у воду сам або спрямовував туди свого коня, намагаючись переплисти водну перешкоду.

Підсумок сутички був задовільним: чубатоголові ганебно втекли з поля бою, чим дуже потішили московитських бояр і воєвод. Щоправда, ані вбити, ані захопити у полон гетьмана Івана Виговського так і не вдалося, проте ніхто не заважав зробити це… ну, припустімо, завтра!

Отже, на недовгій військовій нараді було вирішено добре відпочити після славетної перемоги, а наступного ж дня відправити на правий берег Соснівки тридцять тисяч добірних вершників на чолі з боярином Семеном Пожарським: нехай знайдуть і одним хвацьким ударом перемелють чубатоголових боягузів! Решта вояків під проводом князя Трубецького мала лишатися на місці, щоб