Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Останні часи зсилають на Дарку переживання, одні сильніші від одних, і вже нема сили опиратися проти них. Серце її, наче червоне кружальце, в яке влучають затруєні стріли.

Вранці паде нова стріла з гостро нап'ятого лука: прочитано вислід конференції. Ще те, що Міґулів подасть до „більшої пильности" з історії, і те, що Мірчук дасть замітку, що учениця „не придержується шкільних правил", можна було передбачити. Навіть те можна було виворожити, що Мігалаке, „зважаючи на дуже добрі висліди письмових вправ", дає „посередньо" Оріховській за „погані" усні відповіді, і те, що Романовська дістала докір за невідповідну поведінку, але ніхто в класі не міг припустити того, що саме Дарки не викаже Мігалаке, застерігаючи собі „карт бланш" на піврічну конференцію.

— Щодо Попович, то пан професор застеріг собі оцінку на пізніше… якось не міг тепер рішитись!

— Що цей румун тут виробляє! — напівголосно обурюється Оріховська.

— Як я це маю розуміти, Лідко, що це значить, що я не класифікована в нього?

Лідка, як завжди, підмальована навесело:

— А тобі що? Двійки не маєш!

Стефа Сидір іншої думки (за весь час сьогоднішнього навчання ще ані разу не підійшла до Дарки):

— Цього не можна сприймати так легко… І нема що рахувати на великодушність Мігалаке!

В цю мить відчула Дарка, як у червоне кружальце вбилася нова стріла.

Стефа не виходить разом з нею, ані не чекає на Дарку на сходах. Не прощається з нею помахом руки. Між приятельками, „найкращими подругами", став профіль хлопчини на рисунковому папері. Всі жалі в Дарчиному серці збираються тепер над одним джерельцем і шукають собі виходу саме в тому місці, де зробила вилом Стефа своєю гордою поставою…

За обідом (можна збожеволіти: щосуботи на обід — борщ і жирне м'ясо з хріном) у Дарчиному простреленому сто разів серці проколюється нова ідея: може б… може б, якось захищати Данка від того неминучого нещастя, яке нависло над їх школою? Його одного. Це ж не погіршить справи, ані не спричиниться до її успіху, як він єдиний на сто… на двісті… на триста не вмішається в цю справу. Та що може знати бідне, знесилене серце? Може, треба і ним жертвувати? Може, потрібні жертви всіх? Поки що мусить Дарка з ним побачитися. Мусить, але…

— Лідко, я маю до тебе одну просьбу. Скажи своїй мамі, що до мене приходила одна жінка з нашого села і замовила собі мене на сьогодні на п'яту на вокзалі. Добре, Лідзуню?

Лідка ковтає пальцем по голові, мов дятел дзьобом по дуплі.

— Сьогодні… гм… субота… гм… п'ята година?

— Я тобі скажу: я мушу з Данком бачитись. О п'ятій він виходить з „Musik Verein"[55]. Знаєш?

— Іди, Дарко, іди! Я знаю той „мус"!

— Лідко, даю тобі слово чести… видиш, щоб я так щасливо додому на свята заїхала, що це дуже важлива справа!

— Добре! Вже добре! Зате маєш і ти мені колись в пригоді стати!

— Ах, і десять разів!

Музичний інститут має чотири колони і площу перед носом. Перед п'ятою Дарка стоїть собі із своєю справою під пахою й чекає.

У малому серці починає підійматися ще недозріла жіноча гордість. Як же ж лицює в таку студінь так вистоювати під колоною на хлопця! Як „остання" яка!

Та бунтівник дістає прочухана від Дарки і вмовкає: це ж така важлива справа, що смішно було б говорити про якусь гордість!

По вулицях снується вечір і пані в футрах. Золотими ланцюжками спускаються зірки одна по одній на небо. Дарка стоїть і чекає. Сходи видзвонюють: учні інституту входять і виходять. Певні себе, обізнані з цими всіма входами і виходами, як з рідними порогами. З коридору знов паде якась тінь. Одна — довга, за нею ще одна — дрібніша. Дарка повертає голову: нарешті дочекалася! Поки показується голова Данка, Дарка розпізнає його голос, що в пустому коридорі (в Музичному інституті все відзначається особливою акустикою, навіть коридори!) звучить, як електричний дзвіночок. Дарка наставляється на входові двері, але мусить поступитись, бо замість Данка показується дівчина. З жвавими чорними очима і бантом на грудях, як тропічний метелик. Дарка догадується, що Данко, мабуть, робив урок разом з цією дівчиною, і ховається поза колону.

Дарка нащурює вухо до їх розмови: вони говорять по-німецьки! Тепер щось відповідає дівчина. Та ж це дочка префекта! Та ж це ніхто інший, як Лучіка Джорджеску!!

Як вона говорить по-німецьки! Сто разів гірше за Дарку!

Дарка підожде, аж вони розійдуться. Чей же Лучіка не живе в цій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка зараз на тротуарі перекладає ноти під ліву паху і простягує Данкові руку в ясній рукавичці.

Данко (звідки він може знати, що тут, тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю руку в своїй долоні та піти собі геть. Він відслонює перед румункою свої прегарні зуби і щось каже. (Мороз вбиває по дорозі його слова так, що вони не доходять до Дарки). Дурний догадався б, що він, він, Данко, Дарчин суджений! проситься в цієї дівчини, жебрає дозволу, щоб провести її додому. Лучіка заперечує рукою в ясній рукавичці. Очевидне, що їй бракує слів, і вона рухами допомагає собі. Але таке заперечення — це те ж саме, що й запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обидвоє сміються, і ось… ось вона віддає свої ноти під його опіку.

Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає