Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз то поволішим кроком, щораз то ближче попліч так, що Дарка починає зазнавати дивного вражіння, ніби їх тіла, їх щоки, їх очі зливаються.

— Я не знаю, де ми? — запитує навмисне Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще до неї, чи вже теж змішався з Данковим.

— Я зараз випроваджу тебе… зараз будеш вдома, — відповідає їй Данко тим самим шепотом.

Тепер Дарка починає лякатися того, що зайшло. Але почуття цього гріха робить її тільки зарозумілою.

— Боже, що зі мною?

Іде кудись за Данком ще два кроки, спускає повіки, щоб знову і знову пережити вражіння від свого радісного, зарозумілого гріха.

„В неділю піду до сповіді… Як я могла… Боже, як я можу ще радіти цим…"

Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілується. Ні, нічого не стається тепер, як „звичайно": він обертає Дарчину руку й цілує її в саму жолобину долоні. Це майже те саме, якби він ще раз поцілував її в губи. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушитися, хоч вони вже перед її брамою. Данко дивиться хвилинку на неї, потім бере її м'яко за плечі і штовхає в браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають свій звичайний спокій. Особливий вечір, особлива хвилина.

У півтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний, безпритульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона не зважає ні на що, притулюється в кутку до стіни і плаче беззвучно тими гарячими, повними слізьми, що облегшують серце.

В цьому куточку застає її Лідка. Лідка сприймає її зразу за якусь заблукану жебрачку, бо не впізнає її, а потім лякається Дарчиного вигляду, коли впізнає її:

— Що з тобою, Дарко? Що тобі? Ти щось загубила? Зробив тобі хтось щось погане?

Дарка ховає лице в плечі доти, доки не розкриває їх, як двоє крил і не падає Лідці на шию. Вона обціловує в безтямі все здивоване Лідчине личко:

— Лідко! Якби ти знала, Лідко! Якби ти знала, який день в мене сьогодні!

— Сказав тобі Данилюк, що любить тебе?

Дарка заперечує головою: „Ні, ні". А це значить стократ щось краще… П'яна пережитим, Дарка, незважаючи на правила доброго „виховання", звалюється у „спільній" кімнаті на отоману, і їй здається, ніби вона лежить на хмаринках і летить кудись у засвіти.

Рано Дарка будиться з ясним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини, почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забуваються про неї саму, а відчувають тільки саме вражіння, сам його запах — приємний або неприємний.

Подивилася через вікно на сніг і миттю собі усвідомила: „Адже вчора „те" сталося між мною і Данком…"

Потім здивувалася, що за ніч, тоді коли вона спала, коли про ніщо не думала, так багато змінилося навколо. Довго не мала сміливости назвати поцілунок його дійсним словом, а думала про „подію", в якій брала участь, про „те", що зробило її ніби старшою, ніби втаємничило в одну нову загадку природи.

„Моя мама тільки те знає більше від мене, що мала діти…" — блиснула думка, і Дарка відчула, що Данків поцілунок вона носить не тільки у своєму серці, але й у своїй крові.

Лідка бризнула на неї водою, Дарка не віддала їй так, як би це була зробила іншим разом:

„Відтепер… мушу серйозніше поводитись", — думає поважно.

На дворі трусить той самий сніжок, що вчора ввечір. Зима бродить по коліна у снігу, а сніг той, мов упертий хлопчисько: що його за день зіпхають з тротуарів, то він за ніч знову вернеться.

Дарка зустрічає, як звичайно в цю пору, учениць і учнів.

„Вони навіть не догадуються, що вчора сталося… їм на думку не приходить, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена…"

Хоче чимскоріше застати Стефу Сидір у класі. Але, коли тільки добачує на тлі плащів на вішалі її мармуровий профіль, ховається з своєю радісною новиною в сам глиб серця. Як же ж може розповісти про „те" дівчині, яка малює Данкове лице! Але і нікому іншому, крім Стефи, не може розповісти про це. Вона почуває, що її похмілля протверезиться, розпливеться, коли не поділиться ним з Стефою.

— Коби ти знала, Стефо, коби ти знала!.. — ховає своє лице поза Стефину спину.

Але це — не те. Щось у ній горить, щось кричить, щоб усе, все розказати…

— Скажи мені… ти ж мені можеш сказати… — ніжно притримує її голову на своїх плечах Стефа.

— Я така щаслива, Стефо! Коби ти знала… вчора, — її голос переходить у палкий шепіт, — вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коби ти знала…

Стефині руки легенько сховзуються по Дарчиних плечах.

— Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся? „Пощо я їй сказала! Пощо зробила я це!" — трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати по собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до товаришки, голосом:

— Сьогодні о четвертій прийду до тебе і підемо кудись… Пам'ятай…

„Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна. Я зробила їй прикрість, а вона „хоче втаємничувати мене у свої тайни"… — карає себе докорами Дарка.

Пополудні приходить Стефа на пів години