Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Дійсно доведеться хіба школу покинути через ці страшні, німі очі Оріховської. Рисочка між бровами в цієї дівчини зарисовується зовсім видно. Таємниця, так щільно бережена, так недоступно зачинена в цих вузьких, безкровних устах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повернути, щоб її очі не пробились на ножі — очі Оріховської. Вона вже не чекає, а наказує відповідь.

Дарка проситься в неї очима:

„Я скажу „так"… напевно, я це зроблю. Хіба я можу інакше… але ще дрібку дайте мені часу, нехай я привикну, нехай зживуся з цією небезпекою. Нехай ще часом… бодай у сні здається мені, що нічого ні мені, ні йому не загрожує. Я прошу тебе, не дивись так на мене… я у вашій силі й скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще день… ще тільки до завтра".

І те відкладне „завтра" робить кілька оборотів і наче зупиняється. Еге ж. Оріховська вже не ріже її своїми очима.

Потім приходить умовлений четвер, і Дарку ніхто не запрошує на збірку. Тепер сама шукає очей Оріховської, але вони не дивляться на Дарку. А як погляне часом на неї Наталка, то мов на якийсь малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голівкою, мов соняшник. Тільки він шукає за сонцем, а Стефа уникає Дарки.

Дарку кидає в новий жар:

„Господи, за кого вони мене мають! Та ж прийдіть… накажіть, і піду за вами… тільки не давайте так, самій мені вирішувати ці важливі справи… Нехай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви мене втягли туди… але ви ж знаєте, що я добровільно піду за вами і з вами…" Але „вони" не приходять. Минає день, два, тиждень один, другий, третій, а вони не наближаються. А час жене, як безголовий їздець. Дарка, та, мабуть, і вся класа, не зчуваються, як опинилися перед новим календарним роком: перед новими, ковинами воротами, куди можна дістатись тільки через дуже небезпечну кладку — останню кваліфікаційну конференцію. Паспорти-свідоцтва видаватимуть уже за зеленою брамою.

Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що мають науку і школи за собою, не згадують майже ніколи його. І ось так знечев'я в Дарці знову прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель українського Мірош, коли заходить мова про свідоцтва, а потім поголовно про кожну ученицю зокрема, каже про Дарку:

— Бачите, перший рік в школі, а як гарно дає собі раду. — Потім ще додає звичайно: — Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська! (або Коляска, залежно від настрою).

Дарці приємно дивитись, як її щаслива зірка горить мерехтінням, і вона посміхається. Тоді Оріховська робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: „Дурні тільки тішаться такими дешевими похвалами".

Але як же тут не тішитися, коли вчитель Порхавка собі:

— Ой, голубонько, небагато бракувало, щоб я своє „дуже добре" замінив був тобі на погану ноту. Фе! Фе! Попович! Така здібна учениця — і говорить, що пес належить до копитних! Фе!

І щаслива зірка розіскрюється, мов на ялинці. Тільки в один куток серця не можуть пробратись ці іскорки: Данко по сьогоднішній день не прийшов до неї. Чогось була певна, що він прийде і скаже, як своїй дівчині, як судженій.

— Я мусів провести цю румунку додому. Чи ж ти вважаєш це поганим?

Але він не прийшов. Чи чекав її першого кроку? Чи ж би вже аж до такого дійшло?

Замість нього прийшла остання година румунської. Зовсім, як на полі битви: падали трупи, були важко і легше поранені, були такі, що їх захищав протигарматній панцир протекції, а були й такі, що здобували золоті медалі тільки завдяки своїй хоробрости (в школі вона носила два ймення: розум і пильність). Оріховська завдяки оцій двоіменній хоробрості здобула тільки бронзову медаль. В кого груди перегинаються від золота, той не може тішитися бронзовим буряком! Коли приходить черга на Дарку, вона витирає собі під лавкою долоні від поту, поправляє волосся, що нахабно пхається в ліве око, і хапається уже за берег лавки, щоб підвестись, коли чує „р" замість „п". Учитель переочив її так, як це вже було раз із учителем Спілим. Запитливо, якось ніяково дивиться Дарка по класі: чи треба в такому напруженні чекати, поки помилково запитана учениця не скінчить?

Але що має означати цей лиховісний шепіт за її плечима:

— Дарко, що тепер буде? Дарко! Ти знаєш, що ти вже запечатана? Ого, Попович!

Кожне таке слово ніби — штовханець під самі ребра. Подуріли чи що? І не чекаючи, заки Романовська скінчить, виступає Дарка сміливо з лавки і, певна своїх прав, питає просто по-українськи:

— Прошу пана професора, чому я не питана і під час цієї конференції?

Учитель морщить чоло, що хтось насмілився йому переставити порядок уроку, потім ніби запримічує Дарку на середині класи!

— Ах, домнішора Поповіч! Прошу повторити ще раз свої домагання… але по-людськи так, як люди говорять, щоб і я міг зрозуміти!

Так, по-людськи — значить по-румунськи. Дарка розглядається безпорадно по класі: що тепер робити? Чи він дійсно не розуміє ані слова по-українськи? І чи годиться тепер запитати по-румунськи? Та „класи" нема в таких випадках. Тоді Дарка ще раз, на власну руку, питається по-українськи:

— Я не знаю, чому я не була питана.

— По-якому вона говорить? Чого вона хоче? — питається учитель таким образливим для всіх українців тоном, що якби дівчата були інші, то ні одна з них не обізвалася б.

Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже плавною румунською мовою, чого хоче Попович.

Той регочеться:

— Як же ж я можу дати „панні" першу класу, коли „панна" не вміє по-румунськи два слова склеїти. А може, не хоче… по-румунськи говорити?

— Я