Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Думки, страшні думки добираються до дверей її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!

Згодом думки, збурені першим вибухом злости, трохи впорядковуються. Дарка нараз бачить, як ця Лучіка виучується німецької, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, йде на університет, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика в себе на грудях… Господи! А їй самій вилетіти з четвертої класи, заперти собі раз назавжди ворота до університету, стояти в одній точці в часі і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді… коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стьожки на грудях… Ні! Ні! Цьому не бути!

Нехай Орест перестане з нею вітатися. Нехай заборонить всім у гімназії. Нехай ім'я її передають собі на чорній картці з рук до рук — вона не буде вмішуватись до цієї справи так, як від неї вимагають. Не прикладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця румунка!

— Поговорила ти про цю „важну" справу з Данилюком? — цікава вдома Лідка.

Дарка видивлюється на неї, мов би не розуміла її.

— Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш… про те „важне"?

Дарка ховає обличчя, мов птиця голівку під крильце, і каже до когось з мукою:

— Якби тут була мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені… що я маю робити… що мені діяти… А так… я не знаю… не знаю, що з того вийде…

— Я куплю тобі візочок… так краще везтися!.. — кривиться Лідка.

У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з питальним поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підходить до її лавки, як давніше. Дарка знає: це натиск на неї, щоб вона нарешті дала цю відповідь Циганюкові. Оріховської очі так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вони домагаються від неї притакливої відповіді. І Дарка дасть притакливу відповідь. Серце може тріснути з болю надвоє, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають. Чекайте, чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, затруїли її, загіпнотизували… зробили з нею щось таке… так, щось таке… що вона тепер сама хоче цього нещастя… Це тільки так кажеться, еге ж, це тільки таке оправдання для себе, що її змушують… ні, зовсім ні… це тільки вона затруєна вже в своєму нутрі… сама, добровільно наставляє голову під кулі…

Тут знову, як шпилька в саме серце, дивний лист від мами. Передчуває щось мама? Бачить на милі? Може, чути з Веренчанки аж до Чернівців? Господи, що це? Лист мами тремтить, як надшарпнута струна, від якогось незрозумілого неспокою.

…Нехай Дарка бережеться! Перед ким? Перед чим? Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі — це один дотик опікунчої маминої руки над головою Дарки. Нехай доня вчиться. Наближається піврік. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних предметів. Це буде заразом свідоцтво витривалости, пильности й життєздатности. Так, донечко. В житті доведеться ще стати не перед одним іспитом, боротися не за одне свідоцтво. Нехай же це перше буде вдале. Потім… жменька теплих слів про Славочку, бабцю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусіла їй нігтики вже пообтинати, бо дряпає ними, як маленьке тигренятко. Хто б то був таке сказав! Бабуся простудилася й була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі була у мамці пані Підгірська з панною Софійкою. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв'язані отим „тигреням".

Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі: „Найважливіше — це ті завваги… якийсь неспокій за мене. Про Славочку й бабцю — це тільки квітка для прикраси".

Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї аж пашить.

Пані дивиться на Дарку й питає:

— Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…

— Ти, може, це ґрипа? Може, тиф? — не знати направду, чи на жарти так вигукує Лідка. Дарка нечемно відмовляється від чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не хибує, але й ніщо їй не поможе!

Міці Коляска так, як було передбачено, повертається до школи тиждень після конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Класа вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.

— Урра! Славно! Урра!

— Ти будеш його перепрошувати? — питається Косован, яка любить, коли в класі „щось стається", і відразу подає вістку:

— Дівчата! Слухайте дівчата! Вона буде його перепрошувати!!

Міці мусить їх розчарувати:

— Ви так радієте… а мені прикро… що я мушу вас розчарувати… Нічого з цього не буде… Татко вже перепросив Мірчука за мене… Але… Кіндер! Тихо… я вас прошу… Він сказав таткові, що все ж я повинна його перепросити перед класою… від себе… Він мене зараз прожене, але я мушу… Добре, що хоч прожене, бо якби довелось мені говорити якусь промову, то я не знаю… я або вдушилася б від сміху, або… його би апоплексія вдарила.

Вистава вдається. Коляска ледве відкриває рот: „Я дуже перепрошую па…" — як Мірчук з такою скаженістю гонить її від себе, що Коляска аж ніс морщить, мовляв, поволі, поволі, цього в програмі не було!

Тільки Мірчук вийшов з класи (аж посинів від злости), Коляска стала на його місце на підвищенні і підняла вгору обидві руки:

— Слава Богу!.. тепер я маю знов вільні руки… до чергової конференції бодай!