Діва Млинища - Володимир Лис
«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», — подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.
Поглянув на стола, де стояли пляшка самогонки, банка з помідорами, лежали на тарілці квашені огірки, шматки дрібно нарізаного сала й цибулі, рештки яєшні. Рештки його постійної гіркої трапези…
«Тим більше що жінки не приходять до зрадників, а ти ж зрадник, пане вчителю», — друга думка потягла руку до пляшки.
Спинив. У голові й так шумить. Все ж надвір він вийде, хай там і лютує вітер. Мусить вийти. Не тому, що вірить — прийде Оленка, а тому, що… Хоча б принесе дров.
Звівся, хитаючись побрів до дверей. Подумав, що треба накинути куфайку, та тільки махнув рукою.
Надворі вітер майже одразу налетів, ледве не збив з ніг. Де ж Колобок? Певно, забився в буду чи, може, побіг шукати ліпшого прихистку. Треба буде забрати до хати, бо ж справжня холодрига. Колобком псиська назвала внучка Лізочка, щеням він справді був круглим, схожим на того казкового персонажа.
Ліза вже ходить до школи десь там, далеко, в місті.
Він виставив руки і на них упали перші краплі дощу.
Поглянув у бік вулиці. Звісно, там нікого.
Приплентався до хліва, щоб набрати дров. Хоч і був зодягнутий у теплого светра, холод заповзав і під нього, обіймав дедалі дужче. Бр-р… Набере дров і швиденько назад.
Вітер налетів з новою силою, коли ніс дрова. Поліна посипалися донизу, він перечепився об котресь і полетів униз. Виставив автоматично руку й вона трохи пом’якшила удар.
Зводився довго, натужно. Здогадався стати спершу на коліна, одне, друге, обпертися.
«Значить, я ще не зовсім п’яний, раз таки знаю, що треба робити», — думка змусила посміхнутися.
«Усмішка облізлого кота», — подумав далі.
Хай не одразу, але все ж звівся на ноги. Заболіло забите коліно. Нехай. Збирати дрова не буде. Завтра збере. Треба ще випити, ще випити, бо… Бо холодно, бо самотньо, бо нестерпно, бо… Бо осінньо. Осінньо і холодно довкруг. В селі тільки де-не-де видніються вогники. Здається, і їх от-от загасить цей клятий вітрисько. Може, і йому самотньо? Може, він шукає когось, до кого міг би притулитися, прихиститися?
Вже за дверима згадав вірша, вірша про зимовий буран, мабуть, ще холодніший вітер, який побачив на вікні квітку герані й закохався в неї. Полетів, щоб потім вернутися, а квітка не змогла полетіти за ним, та не тому, що квітки не літають, а тому, що, бачите, їй не було чого сказати тому вітриськові. «Балада про буран і герань», Роберт Фрост, американський поет. Бач, пам’ятає. Ще не все вивітрила, вигнала з голови горілка. Оленка дуже любила цього вірша. Обидва його варіанти, бо ж у книжці, яку колись привіз із Луцька, було два різних переклади, і в одному з них квітка була не геранню, а трояндою.
— Правда ж, гарно? — він чує Оленчин голос.
І свій:
— Красиво, але дика вигадка. Вітер закохується у квітку… Ха! Як казав колишній вождь, єнта вещ посільнєє «Фауста» Гьоте. Ще раз — ха!
— Не смійся… Ти не такий…
— А який?
— Ти розумієш поезію.
— Нєзабвєнний Лев Нікалаєвич казав, що він…
— Знаю-знаю твоє йорнічання. «Ізо всєх поетов я люблю одного лішь Пушкіна, да і то потому, что он пісал отлічную прозу»…
— От бачиш… З класиком не посперечаєшся.
— Та твій Толстой і Шекспіра не визнавав. Як він іронізував над «Гамлетом»… По-моєму, він любив тільки казку «Маша і медведь».
— Значить, у нього був гарний смак.
— Та ну тебе…
Оленка ображено відвертається. Надуває губи. Та довго вона ображатися не вміє:
— А знаєш, як по-українськи герань?
— Ні. Я ж не філолог, на відміну од декого.
— Причому тут філологія… Ти ж виріс у селі…
— Як і ваша величність. Хоча здаюся… То як?
— Журавець.
— Ніколи не чув.
— Ти багато чого не чув, друже мій Горацію-Сашуню… Скажи, як гарно і поетично…
— Вах! Вах!
— Ще раз — ну тебе!
— А тебе — ні!
Вона підходить і обіймає його. Чи він її. Не важливо, хто кого. Важливо інше…
Як він любив ці їхні розмови, розмови про поезію, історію і все на світі, дружні пікірування, взаємні підколки, навіть її образи, справжні і вдавані. Любив, чи здається тепер, що любив, бо тоді й справді міг образитися на якийсь жарт… Як і вона… І обоє надовго замовкали…
Тепер її мовчання вічне.
Олександр підійшов до стола, налив у склянку горілки, залпом випив. Хотів закусити чимось, вже було простяг руку до огірка, але передумав. Навіщо? Ця вітряна осіння буря — навіщо? І навіщо він у холодній порожній хаті? І чому неможлива містика серед такого буряного вечора? І взагалі… А що — взагалі?
Він взяв до рук пляшку, не став наливати пекучу рідину в склянку, випив із горла.
«З горла в горло», — подумав.
Ніколи не випивав цілих півлітра за вечір. Тим більше сам-один.
У Загорянах за всю повоєнну історію було кілька пар, де хлопчик і дівчинка дружили зі школи, потім ставали хлопцем і дівчиною, нареченим і нареченою, чоловіком і жінкою. Дві пари полюбилися у старших класах, ще одна у п’ятому чи шостому, і дві дружили з першого класу і до десятого (в одному випадку) чи до одинадцятого класу, бо в шістдесяті роки минулого століття, як відомо, кілька років існувала одинадцятирічна освіта.
Було й кілька пар, які розпалися після школи, одна, коли дівчина вийшла заміж, не дочекавшись хлопця з армії, правда, потім таки поєднала з ним долю, ще одна, коли хлопець поїхав заробляти гроші на
