Діва Млинища - Володимир Лис
«Дідько візьми, над чим я мучусь…»
Юрій провів поглядом по рядку крайніх сільських осель. Звідси вікон дому, де жила Настя, не видно.
Раптом відчув, що хочеться побачити.
Несподівано, неусвідомлено відчув.
Мов блискавка пронизала весняний вечір.
Він потюпав уздовж рівчака. Рівчака, якого не буде, чи буде? А він буде?
Звісно, після того вечора ще не раз бачив сусідку.
Найперше, як приїхав у десятиденну відпустку під час армійської служби. Зустрів Настю на вулиці.
— Боже, який красунчик!
Очі начеб глузливі, але й радісні. Й захоплені. Чи закохані? Про те вже думає зараз…
— Ти, звісно, до нас не зайдеш?
— Ні, — каже він. — Не зайду.
«І ти знаєш чому», — думає.
— Бідний хлопчик, — вона майже як тоді ввечері. — А в мене дитина ще одна з’явилася. Дівчинка.
— Я знаю, — каже він. — Вітаю. Хай росте здорова.
— Дєкую. — І порух вбік, і перехід голосу в стишений, майже шепіт. — Знаєш, на кого схожа?
— Що ти хочеш цим сказати? — не впізнає свого, начеб враз подерев’янілого голосу.
— Нічого, любий. Нічогісінько. Лесею, Лесунею назвали. На Веньку й схожа. А ти думав що? Ха-ха-ха!
Дзвінкий сміх розсипався по вулиці. Настя пішла. Метнула подолом і зникла, наче вихор.
І тоді, й коли вернувся після служби, боявся побачити Настину доньку. Побачив на вечірці, яку батьки влаштували з нагоди його повернення. Настя і Веня прибули з малою. Очі ніби його… Та хіба мало темно-сірих, мовби волошкових, очей. І ніс… А що ніс? Ніс як ніс. Дурниці. Але точно, не на Веню схожа дівчинка. Ат, чим він забиває собі голову, чим переймається. Хоча строком підходить — Леся, дізнається він, з’явилася на світ на початку серпня, на Іллю, а вечірка і його гріхопадіння сталися на початку листопада.
Уникав дивитися Вені в очі. Подумав: «А Настя… Звикла? До чого…»
Тепер вікна в її хаті світилися.
І тут Юрій побачив людську, жіночу фігурку збоку від сараю, якраз навпроти освітленого вікна. Стояла підсвічена, і на мить здалося, неначе просвічена, пронизана тим світлом. Зіткана з нього сама.
Настя?..
«А кому ж іще бути?» — Юрій повернувся й став повертатися уздовж рівчака назад.
— Юро! Юрчику!
Крик наздогнав уже на підході до їхнього городу. Розпачливий, мовби хто різав жінку. Йому навіть здалося — ось оглянеться й побачить, як Настя біжить, вся охоплена вогнем, живий палаючий факел. Спинився, став ждати. Не оглянувся. Та вона не підбігла, а підійшла. Тихо і… якось мовби скрадливо. Ледве почув, а швидше відчув ходу. Тоді нарешті повернув голову.
— Привіт, втікаче-боягузе, — сказала Настя. — Прийшов, щоб постояти і дати дьору? Нащо? Жінки злякався? А ще в армії був! Не бійся, не кусатиму і не ґвалтуватиму. Студент! — І по короткій паузі: — Що налетіло, те минулося. Як вітер серед поля.
— Минулося? — у нього це вирвалося мимоволі.
— А ти думав, як… Щоби я страдала, ти хотів? Чи й ни хотів такого? — Вона відхилилася, не відійшла, а відхилилася, стала якоюсь перекособоченою. А тоді видихнула. — Прости, що я рано вродилася. Ци ти пізно. Прости бабу гулящу… Ет, що казати… Вже мамка твоя пожалілася, що я приходила з дурістю свею…
— Не пожалілася, але…
— Али розказала, так?
— Так.
— Ну й посмійтеся над бабиськом дурним, як вона сміялася, тико і всього. А мо’ і вже посміялася… Ну й забудь… Нащо тико до мего двору прийшов?
— А ти нащо вийшла?
— Надвір захотілося, то й вийшла. Моя господа, що хочу, те й роблю. Ну, бувай… — руку простягла й одразу забрала. — А хоч — зайди, можу й чарку самограйчику налити. Посиділи б, покалякали. Діти уже спати вкладаються.
— Я вже випив трохи, — сказав Юрій.
— Ясненько — не хоч… А я жінка тепер вільна, совість уже ні перед ким не мучила б, якби й зновика покористувався…
— Нащо ти так, Настуню…
— Настуню… Їден ти так і звав… «Доброго дня, Настуню», культурний. Ще мама покійні… Настунечко, Настусю… Настусю, зара усцюся…
— А Веня хіба ні?
— Де там… Настька хіба. А то — Настюха! Псяюха! Де й навчився так… Нічо… Я звикла…
І вже відштовхнувши, весело, виклично:
— Ех, ни вдалося тибе, дурника аліганцьського, вченого, заполучити… Чом же я про Лесю Федорці ни сказала?.. Може, гляди, і вдалося б надурити… Бо ж внуків хоче твоя мати. Бувай здоровий, студєнт…
«Що ж воно таке?» — думав Юрій.
Простував уже своїм городом. Подумав раптом, що вечір мовби кудись провалюється. Зникає, а довкола суцільна темрява і в тій темряві нічого нема — ні дерев, ні будинків, ні вогників, зір, довколишнього світу взагалі. Він пливе в тій темряві й темрява всередині нього. Щось треба зробити, щоб вибратися з неї, а він… не знає він, що… Покликати когось, себе самого? Себе?
Він спинився перед хлівом. Відчував, що не хочеться вертатися до хати.
Стояв, услухався в тишу.
«А чи не закоханий ти, друже, в Настю? — думка з’явилася, мов несподівана блискавка — тільки сяйнула, але не зникла, не забулася. — Зараз, або вже й давно… Коли приходив, щоб подивитися на неї… Що за химера, що за бридня… Закохатися в жінку, котра має четверо дітей, одне з яких, може, твоє, а може, й ні… Химера… Химера совісті з’явилася? Не вистачає тільки персонального фюрера, щоб пообіцяв звільнити од цієї химери… А власне, в чому проблема? До тебе, здається, немає жодної претензії… Більше того, над тобою сміються, друже…»
На подвір’ї його чекала мама.
— Що, Настя оглашенна перестріла?
— Настя? Чому Настя?
— Ну, я чула неїн голос… А потому ви-те удвох стали говорити…
— Перекинулися кількома словами.
— Не приставала?
— Ні. На себе помиї лила.
— Я ж і кажу — оглашенна. Чи щось друге… Вроді й за Венею не сильно переживала, а щось, певно, таки зтронулося, як сама осталася…
«То, може, то вона таємно любила Веню, — подумав Юрій. — Насміхалася, обдурювала, зраджувала і… і любила…»
Від цієї думки йому стало зимно.
Мовби замість пізньої весни на їхнє подвір’я прийшла осінь.
Йому несподівано захотілося, щоб так не було.
Він… Він ревнує до покійного нещасного простака Вені? Який хвалився колись, як брутально, грубо бере свою жінку.
Юрій зайшов до хати. У передній кімнаті, що правила і за кухню, і батькам за спальню, батько вже лежав на постелі. Юрій підійшов до тумбочки, дістав недопиту
