Діва Млинища - Володимир Лис
— Я ж полюбив не твої плаття…
— Я з них вже вислизнула. Коли ти поїдеш, просто спалю їх. Сенсу тобі лишатися нема чого…
Розумна «червона гідра». Чи нещасна? Чи розумна, нещасна і… і щаслива?
Коли прийшов до школи, своєї колишньої школи, влаштовуватися на роботу, директор сказав:
— У нас буде ще одна нова вчителька. Втім, ви її знаєте. Ваша колишня однокласниця…
І поглянув дивно, мовби вивчаюче й заохочуюче воднораз.
Чого б то…
— Однокласниця? — у нього затерп голос.
— Так. Олена Миколаївна.
— Що-о…
Солодка хвиля радості залила його.
Видихнув:
— Не може бути…
— Чому не може? Олена Миколаївна вже давно казала, що хоче повернутися в рідне село. А тут якраз Ірина Петрівна разом з чоловіком виїжджає на свою Київщину. Теж у те село, звідки родом. Гадаю, ми отримаємо гарного філолога. У неї, правда, як і у вас, сімейні проблеми…
— Проблеми…
— Вона розлучилася з чоловіком…
— Он як…
Тепер він уже не вигукнув — прошептав.
І подумав давнє. Прочитане колись. Здається, в Гончара: «Доля… У справедливих армій доля завжди прекрасна…»
До чого тут армії, до чого Гончар, якщо Оленка буде також учителювати в Загорянах! Чи таки… доля… їхня доля, від якої вони намагалися втекти… він намагався…
Як він боявся, прагнув і боявся їхньої зустрічі…
А вийшло просто…
Іронічне:
— О, в нас ще один новий вчитель… Може, познайомимося? Мене звати Олена Миколаївна.
— О… Олександр Васильович…
Чи розуміли ті, хто був у той момент у вчительській, що він почував…
Були кілька місяців показного відчуження. Мовби вони тільки справді вперше зустрілися і познайомилися. А потім те зимове надвечір’я, коли він простував засніженою вулицею за нею, ступав у її кроки в снігу. Коли вона спинилася біля хвіртки. Коли він підійшов, поволі наблизився, повернула голову. Дивилася примружено, мов крізь нього…
— Оленко… Може, ти простиш…
— Ти вже… набігався…
Він силувано всміхнувся… Намагався всміхнутися.
— Від тебе ж не втечеш…
— А я тебе вже не люблю.
— Навіщо ти так…
— А як треба? Так, як ти зробив?
— Прости.
Він кинувся і схопив її в обійми.
— Пусти…
— Ніколи.
Вони прожили разом майже сорок років. Двоє доньок і син. Син був третім, Олена народила, бо він хотів сина. Збудували хату. Він хотів на Млинищі, коло родичів, та Оленка — давай тут на краю села, якраз посередині між річкою й озером. Навіть ходила й кроками вимірювала відстань. Щоб однаково до річки й озера. У відповідь на його підсміювання: «Ти ще раз переміряй, може, на крок-два помилилася» сказала:
— Не смійся. Я шукаю рівновагу.
— Рівновагу між чим? Чи для кого?
— Для щастя. Нашого щастя.
Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя — це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося — рак спинного мозку.
«Навіщо?!» — скільки б не кричав — уголос чи безмовно — не допоможе.
— Добре, що ти не морочився біля мене, — останні її слова.
А вони питають, чого він п’є…
Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…
«Якби я був філософом — написав би трактат про самогонку, — останнє, що думає, — голова вже лежить на столі. — Написав би… трак… тат…»
Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…
Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.
«Хіба я зачинив їх? — подумав. — І чого я лежу на ліжку?»
Пригадав — заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…
— Та зайдіть нарешті, — насилу повернув сухого важкого язика. — Скільки можна стукати…
Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав — його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.
Вона й спитала:
— Не впізнаєш, Сашуню?
Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.
Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.
— Ві… Віола?
Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.
— Впізнав?
— Як ти знайшла мене?
Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?
— Ось, пані Люда, — сказала Віола. — Їй дякуй, або лай…
— Вставай-но, вмийся, побрийся, — наказала Люда. — Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то — гостя все ж….
Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.
«Вітер стих, — подумав Олександр. — А який був той вчорашній вітрисько…»
Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.
Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув — біля вогню, що мовби його облизував, — йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…
«Вітер… Вчорашній вітер», — подумав.
— Певно, наробив лиха вітрисько, — сказав до жінок.
— Ага. У моїх сусідів шифер позривав, — сказала Людмила. — І дерева по вулицях та садках валяються поламані. Ти, мабуть, й не чув, як була буря…
— Звечора чув, а потім — ні…
За столом він довідається — Віолетта так і прожила все життя у Вільшанах, у тому гуртожитку, дві кімнати якого разом з кухонькою переобладнали їй під квартиру. Прожила сама, вже коли було під сорок — всиновила сина передчасно померлої колеги-вчительки, матері-одиначки. Син тепер в столиці, бізнесмен, кликав до себе, та їй уже не під силу щось міняти.
«Чому ти поїхала й привезла Віолу?» — крутилося в голові запитання до Люди, він казав щось інше, а запитання мовби заштовхував у якийсь закуток свідомості.
Доки не зрозумів — його й не треба задавати. Здогадався — Людмила поїхала тому, що якось довідалася про існування Віолетти. Чомусь якось… Знала
