Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
– Є ще й інше життя, – зауважила я. – Якщо ми зараз сіємо зі сльозами, то лише для того, аби пожинати з радістю. Божа воля в тому, аби ми не завдавали страждань своїм ближнім, потураючи нашим земним пристрастям; у вас є мати, сестри і друзі, яких серйозно зачепить ваша ганьба; і я маю друзів, тож ніколи не пожертвую їхнім душевним спокоєм заради свого чи вашого задоволення; навіть якби я лишилася сама у цілому світі, то зі мною був би Господь. Я радше помру, ніж порушу слово, котре дала небесам, я не проміняю його на кілька недовгих років несправжнього і швидкоплинного щастя – щастя, яке, безумовно, закінчиться стражданнями ще у цьому житті!
– Це не ганьба й не жертва, – наполягав він. – Я не прошу вас покидати свій дім чи ігнорувати суспільну думку.
Не буду повторювати його аргументи. Я щомога спростовувала їх, та ніяк не могла зібратися на силі, тому що була надто вже обурена тим, що він посмів так розмовляти зі мною. Помітивши, що марно апелювати до його здорового глузду, я змінила курс і спробувала інший план.
– Ви справді кохаєте мене? – серйозно запитала я, зробивши паузу і спокійно зазираючи йому в обличчя.
– Чи я кохаю вас! – вигукнув він.
– По-справжньому? – вимагала я.
Його обличчя посвітліло; він подумав, що перемога вже близько і знову заговорив про істинність свого почуття, аж я запитала:
– Але хіба ж ваше кохання не егоїстичне? Чи достатньо ви безкорисні, аби пожертвувати своєю втіхою задля моєї?
– Я віддав би своє життя, аби стати вам у пригоді.
– Мені не потрібне ваше життя; але чи маєте ви достатньо справжнього співчуття до моїх напастей, аби воно спонукало вас докласти зусиль і полегшити їх?
– Випробуйте мене, то й побачите.
– Так от, якщо ви співчуваєте мені, то ніколи не торкайтеся цієї теми. У мене нічого не лишилося, крім чистого сумління та надії на винагороду після смерті, а ви хочете відібрати її в мене.
Якщо ви не відступите, я змушена буду вважати вас своїм смертельним ворогом.
– Але ж постривайте…
– Ні, сер! Ви сказали, що віддали б життя, аби прислужитись мені; я ж лише прошу не торкатися одної-єдиної теми. Якщо й надалі дошкулятимете мені цими балачками, то я буду змушена зробити висновок, що ці ваші урочисті заяви – цілковита брехня, і що ви насправді ненавидите мене, а не кохаєте!
Він закусив губу і якусь хвилю мовчав.
– Тоді я маю покинути вас, – нарешті сказав він, не зводячи з мене погляду, ніби хапаючись за останню надію. – Я не мож у жити тут і не казати вам про ті почуття, що нуртують у моїй душі!
– Колись ви дуже мало бували вдома, – відповіла я, – тож вам нітрохи не зашкодить знову кудись поїхати, якщо це справді так необхідно.
– Якби ж це було можливо… – пробурмотів він. – А як ви можете так спокійно пропонувати мені кудись поїхати? Невже ви справді цього бажаєте?
– Авжеж! Якщо ви не можете не звірятися мені в своїх почуттях, то я охоче попрощаюся із вами, щоб ніколи більше не бачити вас.
Він нічого не відповів, а, схилившись у сідлі, простягнув мені руку. Я підвела очі вгору і, поглянувши йому в обличчя, побачила цілу бурю почуттів, і хоч важко було сказати, що там переважало – гірке розчарування, ображена гордість, гаряче кохання чи несамовитий гнів, – не вагаючись і хвилини, щиро потиснула його руку.
Він пришпорив свого коня і подався геть. Згодом я дізналася, що наступного дня він вирушив до Парижа. Дякую Господу за цю полегшу!
Розділ XXXVIII
20-е грудня 1826 року. – П’ята річниця мого шлюбу і, хочеться вірити, остання, яку я проведу під цим дахом. Моє рішення прийняте, мій план складено і вже частково виконано. Моя совість не засуджує мене, тож я записую все це до свого щоденника.
У вересні до Грасдейлу знову приїхало давнє Артурове товариство, до якого долучилися пані Гаргрейв та її молодша дочка. Чоловіків та леді Лоубаре він запросив задля власної розваги, а інших жінок з міркувань пристойності та для того, щоб я поводилася обачно і чемно. Втім, леді пробули в нас не більше трьох тижнів, а чоловіки гостювали понад два місяці, бо гостинний господар не хотів розлучатися з ними і залишатися наодинці зі своїм сумлінням та коханою дружиною.
Коли приїхала леді Лоубаре, я прийшла до її покою й відверто заявила, що розкажу про все її чоловікові, якщо вона й далі підтримуватиме злочинний зв’язок із Артуром. Спершу вона перелякалася, та відразу ж опанувала себе і холодно відповіла, що дає мені повне право так учинити, якщо я побачу в її поведінці щось варте догани чи бодай підозріле. Та хоч як я пильнувала, все ж таки нічого не помітила в їхніх стосунках, крім того, у мене були інші гості, яким треба було приділяти увагу, тож я не так уже й доскіпливо наглядала за цією парою.
Аж раптом усе скінчилося. Якось я прийшла до бібліотеки, аби трохи перепочити від гостей, бо після довгого періоду відлюдного життя не могла довго силувати свої почуття, розмовляти, усміхатися і грати роль уважної господині, тож сховалася у віконній ніші й дивилась, як западає вечір, як присмерк огортає далекі пагорби, що виділяються на тлі бурштинового обрію, який поступово переходить у блідо-голубе небо, де сяяла одним-одна зоря. Вона немовби казала: «Коли згасне це вечірнє світло, світ не порине в пітьму, а ті, хто вірує в Господа, завжди матимуть утіху».
Допіру я подумала про це, як до бібліотеки увійшов лорд Лоубаре. Він люто хряснув дверима і жбурнув убік свого капелюха, не турбуючись про те, куди він міг впасти. Що такого могло з ним скоїтися? Його обличчя було страшенно бліде, на його чолі блищали краплини поту. Було очевидно,
