Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
Зараз мені трохи легше, бо його немає вдома: він подався на полювання із Гаргрейвом і, напевне, повернеться аж завтра увечері. А раніше я так тужила, коли він відлучався з дому бодай на однісіньку днину!
Містер Гаргрейв ще перебуває у Гроуві. Вони з Артуром часто зустрічаються: він приходить до нас із візитами, Артур верхи їздить до нього в гості. Особливої дружби поміж ними немає, але таке спілкування допомагає згаяти час, і я дуже бажаю, щоб воно тривало і надалі, бо звільняє мене від прикрого Артурового товариства, а його відволікає від пияцтва. Єдиним моїм запереченням проти перебування містера Гаргрейва по сусідству з нами є те, що страх зустрітися із ним у Гроуві перешкоджає мені бачити його сестру так часто, як мені того хотілося б, хоч він останнім часом поводиться з такою бездоганною пристойністю, що я майже забула про його колишню поведінку. Гадаю, він намагається «завоювати мою пошану». Може, він її й завоює, – а далі що? Якщо він вимагатиме чогось більшого, то знову її втратить.
10-е лютого. – Так прикро, коли за твої добрі почуття і хороші наміри тобі ще й дорікають. Мені стало шкода Артура, адже він не може тішитися читанням чи якимись іншими інтелектуальними розвагами, от і пиячить. Я вже почала була думати, що повинна пожертвувати своєю гордістю і знову поновити свої зусилля, аби зробити дім приємним для нього та навернути його назад на дорогу доброчесності; і зробити це не за допомогою нещирих зізнань у коханні і не шляхом удаваного каяття, а пом’якшивши свої холодні манери і заміняючи мою крижану ввічливість добротою; і я вже почала була й діяти у такий спосіб – і яким же був результат? Жодної тобі іскри доброти, ніякого каяття, а лише кепський настрій, вимогливість, що лише зростає від потурання, і самовдоволена втіха від того, що я стала м’якшою з ним. Від того всього мені ставало недобре, а сьогодні вранці він сам себе перевершив: прочитав листа, що надійшов із ранковою поштою, а потім жбурнув його мені через стіл.
– Ось прочитай, і нехай це буде тобі наукою!
Листа було написано невимушеним почерком леді Лоубаре. Я кинула оком на першу сторінку; там було повно зізнань у коханні, а ще вона обурювалася тим, що Бог розлучив їх і засудив до ненависного рабства шлюбного союзу з тими, кого вони не могли кохати. Він зареготався, побачивши, як змінився колір мого обличчя. Я згорнула листа, підвелася і повернула його чоловікові й промовила:
– Спасибі, я візьму це до уваги!
Мій маленький Артурчик стояв у нього між колінами, захоплено граючись рубіновим перснем на його пальці. Я взяла його на руки і вийшла з кімнати. Дитина перелякалася і заплакала. Це було новим ударом для мого змордованого серця. Я увійшла до бібліотеки, зачинила двері й, ставши навколішки, обняла й поцілувала дитину, а потім і сама заплакала. Та це призвело до протилежного результату: Артурчик почав пручатися і голосно кликати свого татка. Я випустила його з рук, і такі сльози потекли з моїх очей, що я світу за ними не бачила. Почувши його крики, батько зайшов до кімнати. Я миттю відвернулася, щоб він, бува, не побачив і не витлумачив неправильно мої емоції. Він вилаяв мене і забрав із собою дитину, яка вже заспокоїлася.
Так прикро, що дитина любить його більше, ніж мене, адже благополуччя мого сина – це те, заради чого я живу. Коли я відмовляюся потурати йому, він іде до свого батька і той задовольняє його всі бажання; коли я картаю його за якусь дитячу провину, то він знає, що батько стане на його бік проти мене. Тож виходить, що я борюся з батьковим духом у своєму синові, вишукую і знищую паростки його вад, нейтралізую його згубний приклад, а він краде в мене синову любов, зводить нанівець усі мої зусилля, та ще й відчуває при цьому диявольську втіху!
Та не слід піддаватися відчаю; адже сказано у Святому Письмі: «Хто між вами лякається Господа і голос Його Отрока слухає, хто ходить у темряві, світла ж немає йому, – хай надіється він на Господнє Ім’я і хай на Бога свого опирається».[18]
Розділ XXXVII
20-е грудня 1825 року. – Минув ще один рік, і я вже стомилась від цього життя. І все ж таки я не бажаю піти з нього і залишити свого сина самого у цьому темному і лихому світі, серед небезпек, що чигають на кожному кроці. Я знаю, що не дуже придатна для того, аби бути його єдиним його товаришем, але більше немає нікого, хто зайняв би моє місце. Я надто серйозна, аби брати участь у його розвагах та іграх, часто вибухи його веселощів турбують і тривожать мене; я вбачаю в них батьків темперамент і здригаюся від думки про наслідки, тож гамую ту невинну веселість, яку мала б розділити. Його ж батько, навпаки, не переймається ніякими страхами і ніякими сумнівами; вечорами, коли дитя бачить його найбільше і найчастіше, він завжди життєрадісний і відкритий, ладний сміятися і жартувати, а я за тої пори мовчазна і зажурена, тож дитина горнеться до свого радісного, кумедного і поблажливого татка і за першої ж нагоди охоче віддає перевагу його компанії, а не моїй. Це непокоїть мене, й не тому, що я втрачаю любов своєї дитини (хоча я її таки дуже ціную й відчуваю, що маю на неї право, і знаю, що зробила багато, аби заслужити її), як від утрати свого впливу на неї, адже батько позбавляє дитину того впливу з чистісінького егоїзму й використовує його лише для того, аби дошкуляти мені та занапащати дитину. Моєю єдиною втіхою є те, що він проводить порівняно небагато часу вдома, тож покивін у Лондоні чи ще десь, у мене з’являється можливість відвоювати втрачену територію і подолати добром те зло, яке він спричинив своїм неправильним вихованням. Проте потім на мене чекає гірке випробування – бачити, як він, повернувшись додому, докладає всіх зусиль, аби зруйнувати мою працю і перетворити моє невинне, ніжне, слухняне серденько
