Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

Мені було майже недобре від гніву, та Рейчел вже з’явилася у дверях. Я вказала їй на дітей, бо не наважувалась говорити: вона забрала їх, а я пішла за нею.

– Ти це зробиш, Гелено? – запитала леді Лоубаре.

Я кинула на неї погляд, від якого злісна посмішка щезла з її обличчя. У приймальні я наштовхнулась на містера Гаргрейва. Він побачив, що я була не в гуморі, тож дозволив мені пройти й нічого не сказав, та я посиділа в бібліотеці й, трохи опанувавши себе, повернулася, щоб зустріти місіс Гаргрейв і Мілісент, які зайшли до вітальні, то знайшла його на тому ж самому місці – вочевидь, він чекав на мене.

– Місіс Гантингтон, – почав він, коли я проходила повз, – ви дозволите мені одне слово?

– Яке слово? Скоріше, будь ласка.

– Я образив вас сьогодні вранці; і я не можу жити, коли я у вас в немилості.

– Тоді йдіть і більше не грішіть, – відповіла я, відвертаючись від нього.

– Ні, ні! – поспішно сказав він, заступаючи мені дорогу. – Пробачте мені, але я повинен отримати ваше прощення. Я залишаю вас завтра і не матиму вже змоги поговорити з вами. Я був неправий, та благаю вас забути і пробачити моє необдумане припущення, і вважати, ніби ті слова ніколи не були сказані; бо, повірте мені, я глибоко шкодую, а втрата вашої поваги є надто жорстоким покаранням.

– Забуття провини не придбаєш самим тільки бажанням; і я не можу дарувати свою повагу кожному, хто її бажає, хіба що вони її цілком заслуговують.

– Я вважатиму своє життя добре прожитим, якщо потрачу його на те, аби заслужити на вашу повагу, якщо тільки ви пробачите мені цю образу… ви пробачите?

– Так.

– Ви так холодно сказали це! Дайте мені руку, і я повірю вам. Не дасте? Тоді, місіс Гантингтон, ви мені не пробачили!

– Пробачила; ось моя рука, разом із моїм прощенням: БІЛЬШЕ НЕ ГРІШІТЬ.

Він потис мою холодну руку з сентиментальною пристрастю, але не сказав нічого й відступив убік, аби дозволити мені пройти до кімнати, де зібралася вся компанія. Містер Гримзбі сидів біля дверей: помітивши, що ми з містером Гаргрейвом увійшли майже одночасно, він скоса зиркнув на мене. Я глянула йому в обличчя, й він сердито відвернувся, якщо не присоромлений, то хоча б на якусь мить збентежений. Тим часом Гатерслі ухопив Гаргрейва за руку, і шепотів щось йому на вухо – без сумніву, якийсь непристойний жарт, бо той не засміявся й не відповів нічого на те, а, відвернувшись від нього, попрямував до своєї матері, яка саме розповідала лордові Лоубаре, як багато вона має причин пишатися своїм сином.

Слава Богу, вони всі завтра поїдуть звідси.

Розділ XXXVI

20-е грудня 1824 року. – Третя річниця нашого щасливого союзу. Минули два місяці, відколи гості полишили нас тішитися одне одним, і я вже маю чималий досвід цієї нової фази подружнього життя – дві особи, що живуть разом, як господар і господиня дому, як батько й мати веселої маленької дитини, усвідомлюючи, що між ними немає ніякого кохання, дружби чи навіть симпатії. Наскільки то залежить від мене, я намагаюся жити мирно: ставлюся до нього із бездоганною ввічливістю, поступаюсь своєю вигодою на його користь, де тільки це можна розумно зробити, і консультуюсь із ним по-діловому у тому, що стосується хатнього господарства, враховуючи його бажання, навіть якщо я знаю, що вони програють моїм.

Упродовж першого тижня чи двох він був сварливий і пригнічений, бо побивався за свою любою Анабеллою: все, що я робила, було неправильне, я була безсердечною черствою й нечутливою; моє кисле, бліде обличчя було просто огидне; мій голос змушував його здригатися; він не знав, як йому пережити зі мною зиму. Я знову запропонувала розлучитися, але це не годилося: він не збирався ставати об’єктом пліток всіх старих базік в околиці, про нього, мовляв, патякатимуть, що він тварюка, з якою не змогла жити навіть дружина.

– Ти хочеш сказати, я повинна якось примиритися з тобою, – зауважила я, – бо доки я виконую обов’язки управительки й економки, та ще й так сумлінно і добре, без плати і без подяки, ти не можеш собі дозволити попрощатися зі мною. А от коли моє рабство стане нестерпним, я зніму з себе ці повноваження.

Ця погроза, як мені гадалося, допоможе тримати його під контролем.

Він був вельми розчарований тим, що я не так уже й гостро сприймала його образливі зауваження, бо кажучи те, що могло поранити мої почуття, він допитливо вдивлявся у моє обличчя, а потім бурчав щось про моє «мармурове серце» чи мою «гидку нечутливість». Якби я гірко плакала і побивалася за його втраченим коханням, то він, можливо, зглянувся б і знову на якийсь час проявив до мене свою прихильність, аби втішитися за відсутності своєї коханої Анабелли. Слава Богу, я не настільки слабка! Це колись я була настільки засліплена безглуздою любов’ю, що чіплялася за нього, незважаючи на його підлоту, але зараз від неї вже не залишилось і сліду – вона вся зруйнована і зів’яла; і він має дякувати за це лише собі.

Спочатку він утримувався від того, щоб топити свої турботи у вині, та незабаром ті зусилля почали слабнути і він потроху почав заглядати до чарчини. Напившись, він поводиться мов тварюка, і я насилу стримую своє презирство та огиду. Наступного дня він страждає від похмілля, оплакує свої помилки і звинувачує мене у всьому: мовляв, йому відомо, що таке потурання шкодить його здоров’ю і завдає йому більше лиха, ніж користі, але я підштовхую його до цього своєю неприродною поведінкою; врешті це зажене його в домовину, а винна в цьому буду я.

Від таких звинувачень в мені закипає обурення. Хіба не намагалась я вберегти його від цієї вади? І чи вберегла б я його, потураючи у всьому і знаючи, що він зневажає мене? Хіба це моя вина, що я втратила свій вплив на нього, що він сам себе позбавив будь-якого права на мою повагу? І чи повинна я шукати примирення, знаючи, що ненавиджу його, а він зневажає мене та ще й листується з леді Лоубаре? Ніколи, ніколи, ніколи! Він може упитися на смерть, але це – НЕ моя вина!

І все ж таки я намагаюся врятувати його: даю йому зрозуміти, що від пияцтва погляд його стає тупим, а обличчя червоним і роздутим, що розум його хибує, тож якби Анабелла