Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– Це, – відповів тихіший, повільний голос лорда Лоубаре, – саме ті ліки, які мені підказало власне серце, – зустрітись із ним і без крові не розходитися. Загину я, чи він, чи обоє, це було б невимовним полегшенням, якщо…

– Саме так! Ну, тоді…

– ні! – вигукнув його світлість із глибоким, рішучим притиском. – Хоча я й ненавиджу його всім серцем і радів би кожному лиху, яке б його спіткало, та я залишу його Богові; і хоч життя мені й набрило, та я залишу його Тому, Хто його мені дав.

– Але ж розумієш, у такому разі… – виправдовувався Гатерслі.

– Я не слухатиму тебе! – вигукнув його співрозмовник, поспішно відвертаючись. – Ні слова більше! Мені й так важко боротися із тим дияволом, що в мені.

– Тоді ти боягузливий дурень, і я вмиваю руки! – пробурчав спокусник, а тоді обернувся й пішов.

– Правильно, правильно, лорде Лоубаре, – закричала я, підбігаючи до нього, коли він саме підходив до сходів. – Я починаю думати, що цей світ не гідний вас! – Не розуміючи цього раптового вибуху, він обернувся, дивлячись на мене із похмурим, зачудованим подивом, від чого мені стало соромно за той імпульс, якому я піддалася, та невдовзі на його обличчі з’явились проблиски більш людяного виразу, і перш ніж я встигла забрати свою руку, він лагідно потиснув її і прошепотів: «Допоможи, Боже, нам обом!»

– Амінь! – відповіла я; і ми розійшлися.

У передпокої містер Гатерслі лаяв боягузтво лорда Лоубаре, а містер Гантингтон слухав його, радіючи з власної віроломності та зневажливо висміюючи свою жертву; містер Гримзбі стояв поряд, спокійно потираючи долоні й регочучи з диявольським задоволенням.

У вітальні я знайшла леді Лоубаре, яка, вочевидь, перебувала в не дуже гарному настрої й докладала всіх зусиль, аби приховати своє занепокоєння під маскою удаваної жвавості, дуже недоречної за цих обставин, бо дала зрозуміти, що її чоловік отримав неприємного листа й мусить негайно їхати, тож сьогодні ввечері не приєднається до товариства. Коли я увійшла, вона сміливо і виклично глянула на мене.

– Я стурбована, – продовжувала вона, – бо вважаю своїм обов’язком супроводжувати його світлість, і, звичайно ж, мені дуже шкода розлучатися з усіма моїми добрими друзями так несподівано.

– І все ж таки, Анабелло, – зауважила Естер, яка сиділа поряд із нею, – я ще ніколи в житті не бачила тебе в кращому настрої.

– Саме так, моя люба: бо я бажаю якнайкраще скористатись із вашого товариства, а коли це ще трапиться, знає один Бог; і я бажаю, щоб у вас усіх залишилося гарне враження про мене! – вона роззирнулася навколо і, побачивши, що її тітка іронічно дивиться на неї, підхопилася зі свого місця і продовжувала: – А тому подарую вам пісню – можна, тітко? ви дозволите, місіс Гантингтон? дозволите, панове? Дуже добре. Я постараюсь якнайкраще потішити вас.

Вони з лордом Лоубаре займали кімнати по сусідству зі мною. Не знаю, як провела ніч вона, але я майже не спала, прислухаючись до важких кроків, якими лорд міряв свою туалетну кімнату, що межувала з моєю спальнею. Якось я почула, як він зупинився і викинув щось із вікна; а вранці після їх від’їзду на газоні знайшли складаного ножа, а в попелі у коминку знайшли бритву з переламаним лезом – певне, він хотів накласти на себе руки, та зумів утриматися від цієї спокуси.

Моє серце обливалось кров’ю, коли я чула, як він ходить за стіною. Досі я майже не думала про нього, а тепер забула про власне лихо і пройнялася ненавистю до його дружини, котра завдала йому стільки горя.

Вони поїхали удосвіта, коли всі ще спали. Я вийшла з кімнати і побачила лорда Лоубаре, який ішов до карети, де вже була його дружина, і в Артура (або містера Гантингтона, як я волію називати його, бо Артур – то ім’я моєї дитини) вистачило нахабства вийти в халаті, аби сказати своєму «другові» прощай.

– Що, вже збираєшся, Лоубаре! – сказав він. – Гаразд, доброго тобі ранку, – і він із посмішкою простягнув свою руку.

Якби він не відскочив, то, либонь, не втримався б ногах, бо лорд хотів був затопити йому в пику. Та це йому не вдалося, тож він процідив крізь зуби якесь прокляття й пішов геть.

– Ось що я називаю нехристиянським духом, – зауважив мій чоловік. – Але особисто я ніколи б не відмовився від давнього товариша заради дружини. Ти можеш мати мою дружину, якщо хочеш, і я скажу, що це добре; що ж я іще можу запропонувати, крім відшкодування збитків?

Але Лоубаре вже перетинав залу, тож містер Гантингтон, схилившись над перилами, гукнув: «Передай Анабеллі, що я її кохаю! Бажаю вам обом щасливої поїздки», а потім зареготався і пішов до свого покою.

Згодом він висловив своє велике задоволення тим, що вона поїхала.

– Вона була страшенно вимогливою, – сказав він. – А тепер я знову буду сам собі хазяїн і почуватимуся спокійніше.

Розділ XXXIX

Предметом найбільшого мого занепокоєння був мій син, якому його батько та батькові друзі прищепили чимало поганих звичок, аби «зробити з нього чоловіка», тож я вирішила за будь-яку ціну звільнити його від таких наставників. Спочатку я намагалася тримати його завжди біля себе і звеліла Рейчел ніколи не дозволяти йому спускатись до десерту поки ті «джентльмени» залишалися за столом, але мої накази були негайно ж скасовані його батьком. Тож малюк щовечора вчився пити вино, як його татко, чи лаятись, як містер Гатерслі, а також домагатися свого і посилати маму до чорта, коли вона хотіла цьому завадити. Бачити, як те гарненьке маля зі своєю пустотливою наївністю робить усі ті речі, й чути, як воно лається своїм ніжним голосочком, було для них кумедно, а для мене болісно і неприємно; і коли вони аж лягали від реготу, дитя теж захоплено реготалося з ними. Та коли його блакитні оченята зупинялися на мені, то воно стурбовано запитувало: «Мамо, чому ти не смієшся? Змусь її сміятись, татку, – вона ніколи не сміється».

А я сиділа серед цих тварюк і чекала нагоди, щоб забрати від них свого сина. Він ніколи не виявляв бажання іти, й мені часто доводилось забирати його силоміць, тож він вважав мене жорстокою і несправедливою; інколи його батько наполягав, щоб я дозволила йому залишитися, й тоді я залишала сина на поталу його добрим друзям і сиділа сама в своїй кімнаті, не знаючи, що робити.

Але тут я знову повинна віддати належне містерові Гаргрейву, визнавши, що ніколи не бачила, аби він сміявся з дитячих пустощів,