Син - Філіп Майєр

— Їдьмо далі, — мовив Тошавей.

Коли зійшло сонце, наш кінь уже вмирав; що ж до Тошавея — він був блідий та весь укритий потом. На півночі розстилалися десятки миль безводної рівнини.

— Ми ще маємо воду? — обізвався Тошавей.

— Мій піпоо продірявило кулею.

— Кепські справи.

Кінь, знесилений, лежав на боці. Було очевидно, що він більше не встане.

Тошавей розрізав вену на шиї тварини та посмоктав із неї кров. А тоді звелів мені так само пити; кінь уже навіть не опирався. Потім Тошавей знову припав до вени, і я теж мусив випити ще. Мій рот був повен кінської шерсті, а шлунок — крові, і мене мало не знудило. Тварина стала дихати частіше.

— Тепер підемо пішки, — сказав Тошавей. — Сподіватимемося, що нас не вистежать через стерв’ятників, які сюди злетяться.

Я оглянув свою рушницю і, побачивши зламаний затвор, закинув її в кущі.

— Їх ведуть кляті індіанці, — мовив раптом Тошавей, похитавши головою. — Ліпани-апачі, ось хто! Вони лижуть зади мексиканцям, які у свою чергу роблять це білим. Увесь світ обернувся проти нас, Тіететі.

Десь опівдні ми спустилися з гір. Із вершини ми бачили смужку дерев далеко на півночі — певно, там протікав струмок. Але щоб дістатися цього струмка, нам треба було подолати милі й милі вільного простору: кактуси та поодинокі кущики точно не сховали б нас від ворожих очей.

— На жаль, — сказав Тошавей, — у мене забракне сил, щоб дійти до струмка в обхід.

— Отже, підемо навпростець.

— Ні. Дай мені кілька стріл і йди в обхід.

— Ми підемо коротким шляхом.

— Тіететі, віддавати життя за іншу людину — геройство, а за покійника — безглуздя. А мене вже можна вважати мертвим.

— Ми підемо навпростець, — тільки й мовив я.

Ще не настав вечір, а ми вже відпочивали в затінку дерева біля струмка. Такої брудної та смердючої води я ще ніколи в житті не пив. Але ми з Тошавеєм, незважаючи на це, повалилися на животи й кілька хвилин утамовували спрагу. Потім я пішов подивитися, чи немає поблизу оленя або ще якоїсь дичини, щоб і поїсти, і зробити зі шлунка тварини бурдюк для води.

Я причаївся під вербами, виглядаючи хоч якусь здобич. Аж тут — помітив чоловіка на гнідому коні, який просувався вздовж струмка. З ним був іще один кінь — найпевніше, поні нашого воїна Десять Бізонів (тварина була розфарбована різнокольоровими візерунками та відбитками рук).

Це був «блідолиций», одягнений у новенькі штани з оленячої шкури; на поясі в нього красувалися скальпи. Я обережненько підвівся, а тоді побачив, що чоловік зупинився, бо помітив мої сліди, які чітко відбилися в багнюці. Та я вже натягав тятиву — дуже повільно, щоб не видати себе. Сонячне проміння, пробиваючись через вербове листя, ніби розмалювало ворога чудернацькими візерунками з темних та світлих плямок. Вибравши підходящу світлу плямку, я націлився й вистрелив. Чоловік устиг помітити стрілу, а його кінь блискавично розвернувся й кинувся тікати в кущі. Я почув, як ламається гілля, і пробіг ярдів із десять у тому напрямку. А затим — випустив іще одну стрілу й почекав трохи: раптом побачу, куди побіжить його кінь. Нарешті я вирушив на пошуки ворога.

Знайшов я його мертвого на траві під деревом. Він устиг вийняти зі свого тіла стрілу — вона так і залишилася в нього в руці. Мені раптом згадався батько — хоча цей чоловік був мало чим на нього схожий. Він мав брудне темне волосся й дуже білу шкіру під капелюхом; його налиті кров’ю очі, здавалося, утупилися просто в мене. Я перерахував трофейні скальпи «блідолицього», а тоді перевернув труп на живіт, щоб забрати і його власний скальп. І нарешті вирізав на стрілі «X».

Отак нам із Тошавеєм окрім двох коней дісталися два новеньких кольти, рушниця шістдесят дев’ятого калібру, майже новий патронташ, чимало пороху й куль, ніж, три висушені гарбузи з водою й чималий запас їжі (я ще й увесь одяг із тіла ворога стягнув — для Тошавея).

Індіанський поні напасався коло струмка; я заіржав, і він зразу ж підбіг до мене. Я не був більше таким упевненим, що це поні нашого друга Десять Бізонів, хоча сідло на ньому було наше, і він був увесь розфарбований жовтими й червоними відбитками рук.

Я подивився на північ. І раптом зрозумів, що дістатися Бексара мені було б дуже легко: зовсім близько звідси починалася земля з деревами й високою травою; засідок можна було вже не боятися. Доїхав би днів за вісім. Але ці думки одразу вилетіли в мене з голови, коли я згадав про Тошавея.

Ми з ним напилися чистої води та поласували сушеними яловичиною й фруктами, і я подумав, що життя не таке вже й погане. Але Тошавей сказав, що тепер саме час як слід потурбуватися про його рану, та й узявся готувати ліки з м’якоті опунції й креозотового листя. За допомогою води він зробив із цих інгредієнтів кашку та намастив її на два чистих шматки сорочки «блідолицього». А тоді сів біля струмка й звелів мені вирізати найпошкодженіші ділянки навколо рани.

— Не поспішай так, ніби тобі віжка в дупу втрапила, — сказав він. — Але й не розтягуй «задоволення».

Тошавей міцно закусив шматок дерева, і я надрізав… аж тут побачив, що він, закотивши очі, випустив паличку з рота. Вирізавши пошкоджені ділянки з обох боків рани й протягнувши крізь неї чистий шматок сорочки, я саме став заповнювати її ліками, коли Тошавей отямився. Між його ніг потік струмінь сечі, та він жодної уваги на це не звернув. Лишень подивився на рану й сказав мені, мовляв, крові витекло багато і це добрий знак. Коли я використав усю кашку, приготовану Тошавеєм, то затулив обидва боки рани шматочками опунції, а тоді не без допомоги свого пацієнта дуже туго перев’язав її шматком тієї ж таки трофейної сорочки.

Ми сіли, щоб трохи відпочити. І Тошавей сказав мені, що чудово бачив, як я застрелив їхнього воїна Ведмедя В Засідці тієї ночі, коли мене захопили в полон. Але він вирішив нікому цього не розповідати.

— А навіщо мені було це робити? — додав він наостанок.

Я промовчав. А після паузи він заговорив знову:

— Я завжди знав, що ти за людина. І тепер про це дізнається й решта нашого племені.

Відверто кажучи, я не дуже-то й