Син - Філіп Майєр

Ми попрямували далі верхи, час від часу змінюючи Тошавеєву пов'язку. Проїхавши кілька днів, ми знайшли цукеркове дерево й використали майже всі плоди як ліки для рани, решту — з'їли. Подорожували вночі, а вдень відсипалися й відпочивали.

Минуло два тижні, і ми дісталися прерій. Тошавеєва нога вже мала значно кращий вигляд: шрами, звичайно ж, лишилися глибокі, проте почервоніння й набряки безслідно зникли. А ще за два тижні ми добралися до нашого селища.

Розділ 23

Джинні

Весна 1945 року

Важкі чорні хмари затулили небо так щільно, що навкруги запанувала непроглядна темрява, і це — опівдні! Полилися нескінченні потоки дощу — так швидко, що земля не встигала вбирати в себе вологу. Величезний будинок аж трусився від страшенних ударів грому. Та ні — це був ніякий не грім, а наліт бомбардувальників з авіабази Кауфман, що збилися з курсу. Джинні побачила у вікно, як від удару блискавки спалахнув один із кедрів, що росли неподалік будинку. Сусідні дерева одразу ж охопило полум’я, та його швиденько загасили потоки дощу.

Батька вдома не було: саме вирушив до якогось дальнього пасовиська. Настав час вечеряти, та він усе не повертався. Минуло ще кілька годин, і до їхніх воріт прискакав батьків кінь — сам-один; сідло було досі на ньому. Темрява згустилася така, що Джинні не могла бачити далі власних ніг. Вирушати на пошуки батька в таку негоду було б самогубством, і вона заспокоювала себе думками про те, що він сам здатен дати собі раду в будь-якій ситуації. Треба лишень дочекатися ранку — і він повернеться. Увесь мокрий від дощу та дуже втомлений, але неушкоджений.

Так чи інакше, а Джинні лягла спати не роздягаючись, і прокидалася мало не щогодини. Та ось на небі засяяв місяць, і вона зараз же спустилася на перший поверх, де на неї вже чекали всі їхні вакуерос; її кінь уже був осідланий. Саме розвиднялося, коли вони вирушили в дорогу, орієнтуючись за слідами батькового димчастого коня. Сліди ці майже повністю змив дощ, але для Джинні — варто було тільки зосередитися — вони залишалися досить чіткими.

Слід коня, що привів їх до широкого струмка, обірвався. Небо щодалі світлішало, і ось уже заспівали перші пташки. Ніби нічого й не сталося. Майже всі вершники відступили, щоб не затоптати, бува, слідів батька Джинні. А вона й кілька найдосвідченіших вакуерос продовжили пошуки, та все було марно — навіть після сходу сонця їм не вдалося знайти й натяку на слід.

Що скоїлося з батьком? Найпевніше, він через потоки дощу й непроглядну темряву не помітив струмка, і кінь просто скинув його. Зараз цей струмок був лишень тоненькою цівкою води, але з гілок сикоморів, що росли на його берегах, звисали жмутки свіжої трави. У таку бурю людину могло віднести потоком води на милі… ні, на десятки миль звідси.

Минуло аж чотири дні, а жодної звістки про батька так і не було. Та ось задзвонив телефон, і Салліван, нічого не сказавши Джинні, сів у вантажівку й поїхав до міста. Потім уже вона дізналася, що батькове тіло знайшов один із вакуерос Мідкіффа. Він побачив, що з якоїсь калюжі, повної всякого сміття, стирчить людська стопа. Салліван привіз коробку з батьковим одягом — розірваним і брудним. Джинні, упізнавши знайому сорочку, піднесла її до обличчя, та миттю кинула на підлогу — тканиною повзали жирні м’ясні мухи.

Клінт загинув у бою в Салерно, Пол — в Арденнах. А вона ж молилася за них щовечора й не пропускала жодної недільної служби в церкві! Коли прийшла звістка про загибель Клінта, Джинні й далі молилася за Пола та Джонаса; протягом останніх кількох місяців — і за батька теж. Може, саме через це вони всі й загинули? Так чи інакше, а вона припинила молитися за Джонаса, і він залишився живий.

Поховання запланували на завтра — батькове тіло було в жахливому стані. Джинні, утомлена, прилягла на ліжко, щоб подрімати після обіду. Та їй не дали заснути нескінченні думки. Хто тепер керуватиме ранчо? Вона. Бо нікого ж іншого не залишилося.

Полежавши ще кілька хвилин, Джинні прийняла ванну, протираючи тіло ретельно й водночас досить швидко: так, на її думку, кожна мати миє свою дитину. Дівчина вдягнула свою чорну сукню, та потім передумала: це ж треба буде пильнувати, щоб вона не порвалася чи не забруднилася, а їй зараз не до того. Тож, влізши в блакитні джинси й старі черевики (бабусі б це не сподобалося, та вона — уже рік як померла), Джинні підфарбувалася. Макіяж вона вміла робити не вельми добре, та їй конче треба було щось зробити зі своїм виглядом. Адже вії в неї були світлими, як і волосся й шкіра, і тому вона здавалася молодшою, ніж насправді.

«Скоріше б уже Джонас приїхав!» — подумала вона.

Протягом останніх чотирьох днів на ранчо ніхто не брався за роботу — усі шукали господаря. Тепер же всі вакуерос, об’їзні наглядачі й інші робітники, які працювали на її батька, сиділи на вулиці в затінку, тихенько перемовляючись. Мабуть, вони обговорювали можливі варіанти свого майбутнього.

Джинні повідомила їм, що далі все буде так, як і раніше. А в разі її відсутності зарплатню їм видаватиме місіс Райт, бухгалтер. І ті чотири дні також будуть оплачені, а завтра буде вихідний. Потім, мовляв, треба полагодити все, що зруйнувала тут гроза. І ще — навідатися до Мідкіффів і забрати частину нашої худоби, яка чомусь досі в них. А якщо виявите якусь поломку чи щось таке — просто лагодьте, не питаючи на це дозволу.

Джинні, щоправда, не казала робітникам, що не має повноважень підписувати їхні чеки. Решту дня й ніч вона провела то побиваючись, що на поховання батька ніхто не прийде, то ламаючи собі голову над тим, де ж він сховав свій заповіт. Їхній адвокат перевернув його кабінет догори дриґом, але все було марно. Та десь опівночі