Син - Філіп Майєр

— Неекару, ми всього-на-всього один невдалий рік пережили. А ти скиглиш, наче плаксива скво, — замість того щоб співати вохо хубійя. Розпускатимеш і далі нюні — залишайся краще в таборі, бо хтось із воїнів урешті жбурне в тебе томагавком, і все.

— Якщо цей похід виявиться таким самим, як той, — у мене нікому буде жбурляти томагавком.

— Не слухай його, Тіететі, — похитав головою Ескуте, — бо заразишся цими нюнями й загинеш. А ти, я впевнений, маєш обов’язково повернутися з походу з тисячним табуном коней і сотнею скальпів. І ще півсотні полонених-мексиканців із собою привезеш, ось що. А балачки нікому не потрібні.

— Що ж, нехай так, — сказав Неекару.

— Моя рука болить так, що я не можу спати. Але я не рюмсаю, мов мала дитина. Убий скільки завгодно мексиканців і помри героєм — мені начхати, що ти робитимеш. Але тільки не скигли. Бо краще вже було б, якби ти собі горлянку одразу перерізав, а ще — усім, хто так само скиглить.

Тошавей покликав мене — певно, для серйозної розмови.

— Ми не збираємося нападати на білих, — сказав він. — Але…

— Через мене можеш не хвилюватися, — відповів я.

— От і добре, — почухавши підборіддя, він обвів поглядом селище, яке стало помітно меншим порівняно з минулим роком. — Якби ти, Тіететі, народився років на двадцять раніше. Ото були справді гарні часи! Коли ми вирушали в похід, вовки зграями йшли за нами: вони-бо знали, що їм буде чим поживитися. Та, можливо, це все ще повернеться.

Ми спустилися з плоскогір’я й поїхали далі, повз меси та каньйони. З дерев тут росли переважно тополі й дуби; серед високої трави полум’яніли жовтогарячі острівці чудових гайлардій.

У верхів’ях Сан-Саби жили Тошавеєві родичі. Коли ми дісталися їхнього табору, то побачили там замість живих людей близько сімдесяти скальпованих трупів. Серед них було кілька воїнів, але більшість — жінки, діти й люди похилого віку. Тошавей упізнав своїх родичів. Це було невеличке плем’я, що відкололося від котсотеків. Багато з ким із жінок та дівчат учинили так само, як із моїми матір’ю та сестрою. Ми весь день ховали їхні тіла та фрагменти тіл.

— Тутешні чоловіки, мабуть, кудись поїхали і ще нічого не знають, — сказав Пізон.

Усюди були сліди чобіт, пошитих в Остіні, Сан-Антоніо чи якомусь зі східних міст; добре видно було також сліди підкованих коней. Тут і там валялися кулі з мушкетів. Тіпі, зброя, різноманітне приладдя — усе це було вкинуте в багаття й спалене. Я не тямив себе від сорому, та мої супутники з кам’яними обличчями стояли поряд. Лишень хтось мовив, що якісь кілька років тому найближчі поселення білих були за сотні миль звідси. І те, що цей табір знайшли, — дуже поганий знак.

— Скільки всього білих живе на цих землях? — спитав у мене Тошавей. — Ти, бува, не знаєш?

— Я чув, що близько двадцяти мільйонів.

Він аж хрюкнув. А тоді пильно-пильно подивився мені у вічі.

— Ти впевнений?

— Цілком.

— Ну, гаразд, Тіететі.

Ми, вирішивши трохи відпочити від виривання могил, повсідалися на коней та об’їхали табір досить широким колом. Хто ж міг усе це вчинити? Зрозуміло, що не рейнджери: їх-бо — ну, десятеро було б чи дванадцятеро… але ніяк не більше. А таким маленьким загоном не переб’єш сімдесятьох команчів — навіть жінок і дітей. Тошавей сказав, що в селищі побувало сотні зо три вершників. Хоча тут стільки слідів накладалося один на другий — ніби нападники цілісінький день провели, ґвалтуючи та розграбовуючи табір, — що дуже важко було стверджувати щось напевне.

Я подумав, що мені варто б пошукати батькові сліди; упізнати їх було неважко: він припадав на ліву ногу, а ще носив дуже маленький розмір взуття як для такого здоровенного чолов’яги. Утім, вирішив цього не робити.

На верхівці пагорба ми виявили глибокі борозни — наче тут фургони побували. Трава на тому місці була геть уся випалена.

— Дивно все це, — мовив Тошавей.

— Тут гармати тягли, — сказав я. — Ось чому трава горіла.

— Гармати ж дуже-дуже важкі, чи не так?

— Гірську гаубицю може тягти за собою кінь. Техаська армія завжди використовувала цю зброю проти мексиканців.

Від цього пагорба до селища був десь фарлонг. Я раптом збагнув, що в таборі бачив зовсім не кулі від мушкетів, а картеч. Якщо з гірської гаубиці вистрелити картеччю — це буде все одно що залп із двохсот рушниць одночасно. Мій батько про таке казав «десниця Господня».

— Тіететі, — похитав головою Тошавей, — це все, як не крути, дуже дивно. Як, наприклад, вони спромоглися непомітно притягти сюди гармати? І чому вони взагалі їх за собою тягали? Наче були впевнені, що знайдуть тут індіанців! Дивна річ. Я б сказав, що хтось показував їм дорогу.

— Вони притягли гармати на пагорб, коли було темно.

— Це я розумію, але діяли вони так, ніби точно знали, що тут є індіанське селище, — сказав він, обводячи поглядом руїни табору. — На превеликий жаль, майже всі загиблі чоловіки падали обличчям у багаття, і тому я не знаю, чи був серед них мій двоюрідний брат. Але я впізнав серед жіночих трупів його дружину та двох доньок.

Урешті-решт наші воїни зайшли в річку та позмивали із себе попіл і згуслу кров. А перед тим, як поїхати звідси, ми знайшли товсту тополю й за допомогою томагавків зробили на ній рівну ділянку. А тоді нашкрябали послання для тих команчів, які, можливо, сюди ще повернуться. Написано там було про все, що тут сталося, також була зазначена кількість людей, яких ми поховали.

Наступної ночі ми побачили вдалині багаття й одразу зрозуміли, що це робота «блідолицих»: вони завжди розпалюють вогнища вдвічі більші, ніж необхідно. Це могла бути тільки армія, тому що стільки рейнджерів у всьому Техасі точно б не назбиралося.

Хтось висловив думку, що непогано було б підібратися до солдатів непоміченими та викрасти їхніх коней. Але ми все-таки вирішили, що це буде надто небезпечно, — краще вже роздобути коней у мексиканців. Замість спання ми їхали всю ніч, щоб збільшити відстань між нами та солдатами. Річку Пекос ми перетнули, ще нікого не зустрівши, але помітили свіжі сліди підкованих коней. Це був, мабуть, невеличкий гурт мандрівників, і дехто з воїнів запропонував наздогнати їх. Однак армія перебувала ще недостатньо далеко від нас, тож було прийнято рішення дати мандрівникам спокій. Вибравшись із долини Пекос, ми виїхали на суху рівнину, де з рослинності траплялися лише невеличкі купки дубів, мескітових дерев і акацій, а ще