Син - Філіп Майєр

Раптом я побачив жінку з маленькою дитиною на руках. Вона бігла просто на мене — мабуть, з переляку не розбирала дороги. Мій кінь помчав, щоб розтоптати жінку, та я притримав його, даючи їй дорогу. Потім покружляв якийсь час у чагарниках, а тоді знову розвернув коня до селища. Там я вже побачив лише мертві людські тіла та команчів, які, позлізавши з коней, знімали зі своїх жертв скальпи. Багатьох із наших воїнів я тут не помітив — напевно, вони кудись від’їхали. Ярдів за п’ятсот — у великому будинку якогось власника ранчо — точилася бійка. Лунали постріли. Чоловік із мушкетом вискочив з-за стіни, роззирнувся довкола, а потому чкурнув до чапаралю. Я пустив у нього стрілу, та вона лише порвала йому сорочку: як і більшість моїх пострілів, цей був страшенно невдалим. Я зупинив коня й почекав близько хвилини. Нічого не відбувалося, і я помчав просто до будинку, де не вщухала стрілянина.

Індіанці (їх було близько десяти чи дванадцяти) оточили будинок, безперервно стріляючи з луків, а іноді — ще й із рушниць. Господарі були ще живі й неушкоджені, бо активно відстрілювалися з вікон і амбразур. Щоправда, на кам’яному патіо — поряд із невеликою ручною гарматою, шомполом та перевернутим бочонком із порохом — лежали двоє мертвих чоловіків.

Майже всі команчі переганяли тутешніх коней до нашого табуна. Оскільки я аж ніяк не хотів брати участь у штурмі будинку, то хутко від’їхав подалі — допомагати воїнам, які збирали докупи коней.

Нам довелося їхати цілісіньку ніч без перепочинку, проте всі мали чудовий настрій. Ще б пак — ми здобули тисячу коней, а цього було цілком достатньо, щоб у нашому племені знову запанував добробут. А мої думки були зайняті зовсім іншим — я згадував події минулого вечора. Згадав чоловіка, якому вистрелив у живіт і спину. І старого, який загинув під копитами мого коня. І тих, у кого я стріляв, та не був певен, що влучив. Усі вони, либонь, уже мертві. Під час нападу на селище я вбивав, та жодного разу не відчув такого надзвичайного піднесення духу, як тоді, коли переміг делавара (я засумнівався, чи взагалі зможу колись відчути таке знову). Мені довелося заспокоювати себе думками про те, що мексиканці, якби могли, зробили б зі мною те саме, що і я з ними. Мій батько завжди казав, що цей народ не менше за індіанців полюбляє катувати людей.

Десь опівдні ми, досягнувши підніжжя пагорбів, погнали коней далі — уздовж висохлого струмка. Переваливши через пагорби, ми зупинилися, щоб зібратися з думками. Я під’їхав до Тошавея та Пізона, який саме наповнював свого бурдюка, проклинаючи індіанців, що запустили коней у воду й зіпсували її.

— Неперевершений Тіететі власною персоною! — вигукнув Пізон. — Той, чия сміливість не має меж!

Я лише криво посміхнувся у відповідь.

— Це було справді прекрасне видовище, Тіететі, — посміюючись, вів далі він. — Ти скакав просто посеред юрби мексиканців і стріляв, стріляв, проте жодного разу не влучив, як і вони в тебе. Бачив би ти все це!

— Я застрелив одного, — пробурчав я.

— Та невже?

— Застрелив, кажу тобі. Одна моя стріла влучила йому в живіт, а друга — у спину. І ще мій кінь затоптав одного.

— А скальпи їхні де?

— Я їх не зняв…

Тепер я уже й не міг пригадати, чому не зупинився, щоб зняти скальп хоча б із того старого.

— Один із них мав мушкета, — промимрив я.

— Та ну?

— Пізон і я, — обізвався Тошавей, — відставали від тебе кроків на десять. Та всі мексиканці, здавалося, стріляли тільки в тебе — наче ти був для них головною мішенню. А мене й решту вони наче й упритул не бачили.

— Ти мчав так, ніби твоєму поні віжка в дулу втрапила, — додав Пізон.

— Ви ж самі казали, що скакати треба швидко.

— Під час атаки, — мовив Тошавей, — треба рухатися не швидше, ніж можеш стріляти.

— Та ти не хвилюйся, — вів далі Пізон. — Ми з Тошавеєм повбивали всіх тих, у кого ти не влучив. А Саупітті й Десять Бізонів перестріляли тих, кого ми не помітили. Чудова бійня вийшла, чорт забирай!

— Як так сталося, що я тоді ні в кого не влучив?

— Сказав би я, — пробурчав Пізон, — що ти стріляєш, наче скво. Та для всіх наших жінок це було б несправедливою образою.

— Тіететі, — знов озвався Тошавей, — якщо ти скачеш на коні й цілишся в когось, хто попереду тебе, — байдуже, як швидко ти рухаєшся. Якщо ж мішень розташована збоку — це зовсім інша річ. Скачеш галопом — то цілься не в мішень, а на крок ближче; якщо до ворога ще далеко — на п’ять кроків ближче. І тоді стріли потраплятимуть просто в них. Але треба ще й враховувати свою швидкість, кут і напрям вітру. А крім цього — пам’ятати, що стріла летить одночасно вперед і донизу. Учора твої стріли летіли попереду кожної з твоїх мішеней — наче ти цілився просто в них.

— Власне, я так і робив.

— Та нехай йому грець! — вигукнув Пізон. — Ти все одно гідний такої нагороди, як скальп. Хоча мені ще ніколи не доводилося вбивати за один вечір стількох людей, які й гадки не мали, що то був я. Ти — до біса хоробрий воїн, Тіететі. Та я за тебе дуже й дуже непокоївся, бо твої криві руки, як правильно зауважив Тошавей, треба ще випрямляти й випрямляти.

Я лишень витріщився на нього.

— Коли ти стріляєш, стоячи на землі, — усе більш-менш нормально, — уточнив він. — Коли ж їдеш верхи, та ще й галопом… Коротше кажучи, коли ми повернемося з походу, тобі, я вважаю, треба буде до кінця року вправлятися у стрільбі з лука. Причому тільки під час їзди верхи й тільки по мішенях, розташованих з одного боку від тебе.

— Напевно, варто наступного разу дати тобі пару пістолетів, — сказав Тошавей. — Бо білі тільки з них і стріляють, тож і нам це інколи можна.

— Та я ж і раніше просив, щоб ви мені пістолета дали.

— Ну, я подумав, що тоді ти лука й до рук не візьмеш, — похитав він головою. — Ми всі знаємо, що з пістолета ти стріляєш дуже добре. Але який сенс робити лиш те, у чому ти вже досяг успіху?

Наповнивши свій піпоо каламутною водою, я задивився на річку, що виднілася далеко на півночі; просто над річкою височіли гори,