Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

Поряд із нами біля самого борту мчали у хвилях невідомі істоти, а за кормою аж кишіли морські круки. Ми щоранку бачили цих птахів, що рясно вкривали наші снасті, і хоч як ми намагалися сполошити їх криками, вони довго сиділи на тросах, наче вважали «Пеквод» покинутим на волю хвиль і вітрів кораблем, що приречений до загибелі і тому може бути притулком для таких безпритульних заброд, як вони. І надималося, надималося, невтомно надималося темне безмежне єство океану, наче хворе сумління великої світової душі, що гірко спокутує всі гріхи і муки, створені нею.

Тебе називають мис Доброї Надії? Тобі найкраще пасує давня назва — мис Бурі; заколисані довгим лукавим штилем, ми раптом потрапили в ці буремні води, де грішні душі в образі птахів і риб, здавалося, довіку приречені плавати в океанському просторі, не маючи надії на спокійну пристань, чи битися в темній височіні, не бачачи обрію. Але й тоді, спокійний, сніжно-білий, незмінний, так само здіймаючи до неба свій сріблястий плюмаж, так само кличучи нас за собою, часом виднівся самотній фонтан.

У ці дні, серед темного сум'яття стихій, Ахаб узяв на себе майже безперервне командування на вимоклій, зловісній палубі і перебував у вельми похмурому та відлюдному настрої, звертаючись до своїх помічників ще рідше, ніж зазвичай. У штормову погоду, після того як на палубі принайтовані всі снасті і прибрані вітрила, лишається тільки в бездіяльності чекати, поки ураган ущухне. У такі дні капітан і його команда стають фаталістами. Спершись своєю кістяною ногою у звичне заглиблення і міцно тримаючись однією рукою за ванти, Ахаб довгі години стояв, повернувши лице назустріч вітру, і дивився вперед, і від раптових поривів урагану зі снігом у нього мало не змерзалися вії. А в цей час матроси, яких прогнали з бака згубні буруни, що з гуркотом розсипалися біля бушприта, вишикувалися вздовж бортів на шкафуті і кожний, щоб надійніше захиститися від натиску хвиль, накинув на себе, наче незатягнутий пасок, петлю буліня, закріплену біля поруч, і розгойдувався в ній з боку в бік у танці хвиль. Лише зрідка хтось вимовляв хоч слово; і мовчазний корабель, чий екіпаж, здавалося, складався з воскових ляльок, день у день мчав уперед серед божевільного шаленства демонічних сил. І вночі на кораблі панувала та сама людська німота перед лицем волаючого океану; так само в мовчанні гойдалися в петлях буліня матроси, так само несхитно стояв безмовний Ахаб під поривами шторму. Навіть коли сама його натура вимагала перепочинку, він не шукав спокою у своєму ліжку. Старбак не міг забути, як одного разу вночі, спустившись до каюти, щоб відмітити показники барометра, він побачив там старого капітана, який із заплющеними очима сидів, виструнчившись на пригвинченому до підлоги стільці; а краплини дощу і розталого снігу повільно скапували довкола нього з плаща і капелюха. На столі біля нього лежав нерозгорнутий сувій морських карт, про які вже йшлося вище. У міцно стисненому кулаці він тримав ліхтар. Він сидів дуже прямо, але голова в нього була відкинута назад, а заплющені очі спрямовані до стрілки «вістуна»[207], закріпленого між бімсами палуби.

«Страшний стариган! — подумав Старбак, здригнувшись. — Навіть коли ти спиш посеред жахливого шторму, твій погляд спрямований до твоєї мети!»

Розділ 52

«Альбатрос»

Біля далеких островів Крозе на північний схід від мису Доброї Надії, де міститься багатий район полювання на справжнього кита, прямо по курсу на горизонті з'явився вітрильний корабель під назвою «Гоні» («Альбатрос»). Він повільно рухався нам назустріч, і з висоти свого поста на топі грот-щогли я міг чудово бачити це дивне для новачка видовище — китобійний корабель у дальньому плаванні, що давно вийшов з рідної плавби.

Хвилі, мов вальці сукновала, побілили його корпус, наче викинутий на берег моржевий скелет. Уздовж бортів тяглися довгі смуги червонястої іржі, а всі снасті з такелажем були схожі на грубе гілля дерев, укрите пухнастою памороззю. На кораблі були поставлені тільки нижні вітрила. І моторошне видовище являли собою довгобороді чатові на трьох оголених щоглах! Здавалося, вони загорнуті у звірині шкури — такий зношений і полатаний був їхній одяг, що витримав майже чотирирічне плавання. Стоячи в залізних обручах, прибитих до щогл, вони розгойдувалися і коливалися над безоднею. І хоча ми, шестеро чатових, зблизилися в повітрі настільки, що могли б перестрибнути зі своєї щогли на чужу, поки їхній корабель повільно пропливав у нас за кормою, ці бідолахи, похмуро дивлячись на нас, не озвалися до наших чатових жодним словом, і лише знизу, у нас із юта, пролунав вигук:

— Агов, на «Альбатросі»! Ви не бачили Білого Кита?

Та коли чужий капітан, перехилившись через вибілені поруччя, приклав до вуст рупор, той раптом вислизнув у нього з рук і полетів у море; а тим часом вітер знову почав завивати, і він марно намагався перекричати його без рупора. Корабель віддалявся від нас. Матроси мовчки завважили про себе цю зловісну подію, що сталася при першій спробі розпитати про Білого Кита інший корабель; Ахаб якусь мить вагався; здавалося, коли б не вітер, що все дужчав, він був готовий спустити шлюпку, щоб самому піднятися на палубу чужого корабля. Та потім він, скориставшись зі свого навітряного положення, схопив рупор і гучно озвався до корабля, який, наскільки він зрозумів з його вигляду, також був з Нентакету і тепер повертався на батьківщину.

— Агов, на кораблі! Я — «Пеквод», іду навколо світу! Передайте, нехай листують до Тихого океану! А якщо за три роки о цій порі я не повернуся додому, тоді нехай…

На цей час кораблі вже розійшлися, аж раптом зграйка риб, що вже багато днів спокійнісінько пливли біля наших бортів, за своєю дивною звичкою кинулася геть, тріпочучи плавцями, і примостилася з корми та з носа біля чужого корабля. І хоча Ахаб під час своїх нескінченних мандрів, мабуть, уже не раз бачив таку картину, тепер, коли він був під владою своєї манії, навіть такі дрібниці несподівано набували для нього великого значення.

— Тікаєте геть від мене? — мовив він, дивлячись у воду. Ці слова начебто не виражали нічого особливого, але в них бриніла така глибока, безнадійна туга, якої цей божевільний старий ще ніколи не виказував. Потім, звернувшись до стернового, який весь час тримав корабель у вітрі, щоб він не так стрімко біг уперед, Ахаб гукнув своїм громовим голосом, як