Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Тоді негр-велетень уперся широко розставленими ногами в борти човна, трохи нахилившись, підставив Фласку як сходинку свою пласку долоню, а потім, поклавши руку Фласка собі на прикрашену траурним вінцем голову і гукнувши йому, щоб він підстрибнув, коли сам Деггу його підкидатиме, одним спритним поштовхом удало закинув малорослого Фласка собі на плечі. І тепер Фласк стояв там, тримаючись за руку Деггу, яку той підняв над головою, щоб другий помічник міг на щось спиратися.
Новачка завжди дивує та звична і несвідома спритність, з якою зберігає рівновагу китобій, стоячи у вельботі, який кидають з боку в бік розбурхані хвилі. І тим паче дивно бачити, як він за вищезгаданих обставин стоїть, балансуючи, на верхівці лагрета. Проте малий Фласк, поставлений на плечі велетня Деггу, являв собою ще більш дивовижне видовисько, — з такою недбалою, безтурботною, несвідомою варварською величчю благородний негр ритмічно розгойдував своє тіло в такт з морською хитавицею. Білявий Фласк на його плечах здавався просто сніжинкою. Носій виглядав благородніше, ніж його пасажир. Хоча метушливий, запальний і пихатий опецьок Фласк часом спересердя тупав ногою, він все одно не міг видобути жодного зайвого подиху з величних грудей негра. Мені доводилося бачити, як Старість і Марнославство розлючено тупали ногою по живій і щедрій землі, проте земля від цього не змінювала свого напряму.
Тим часом другий помічник Стабб не виявляв такого прозірливого неспокою. Можливо, пробувши на поверхні стільки, скільки належить, кити надовго зникли в глибині, а не просто пірнули від страху; якщо так, то Стабб, як завжди за подібних обставин, мав намір полегшити собі тяжке чекання, викуривши люльку. Він витяг її з-за стрічки на капелюсі, де вона завжди стирчала навскіс, наче пір'їна. Він натоптав її і прим'яв тютюн великим пальцем, та ледве встиг запалити сірника, черкнувши по своїй шкарубкій, мов наждак, долоні, як гарпунер Тештіго, чиї очі, наче дві нерухомі зорі, були звернені за вітром, прожогом кинувся до своєї банки, у сум'ятті безладно вигукуючи:
— Весла, весла на воду! Налягай! Ось вони, ось!
Якщо ви не моряк, ви б тієї миті не побачили ніяких китів, жодних ознак хоча б єдиної рибинки — нічого, крім спіненої біло-зеленої води, а над нею легких поодиноких хмаринок пари, що розліталися під вітром, наче снопи бризок, зірвані з пінних бурунів. Нараз повітря довкола затремтіло, заколивалося, мов над розпеченою залізною грубкою. Під цими атмосферними хвилями і вітрами, сховані за тонким водяним покривом, пливли кити. Видихувані ними хмаринки пари, що стають помітними раніше від усіх інших ознак, служать немовби герольдами і провісниками їхньої появи.
Усі чотири вельботи тепер повним ходом рушили до того місця, де повітря і вода були охоплені однаковим хвилюванням. Але досягти його не дуже й легко; сила-силенна бульбашок і піни мчала вперед, наче її несла в долину стрімка гірська течія.
— Налягайте, налягайте, хлопці, — бубонів своїй команді Старбак дуже тихо, але з притиском; а його гострий, твердий погляд летів попереду човна, наче його очі були стрілками двох надійних корабельних компасів. Він майже нічого не казав своїм людям, і вони теж не казали ні слова. Мовчання в шлюпці час від часу порушував лише його пронизливий шепіт, у якому вчувався то різкий наказ, то ласкаве прохання.
Зовсім по-іншому було у вельботі галасливого Водоріза:
— Нумо, вжарте, хлопці! Налягай, піддавай, мої громовержці! Посадіть човна на їхні чорні спини, хлопці, і я віддам вам свою ферму на Вейньярді, братво, разом із жінкою та дітьми. Лупіть дужче! Боже всемилостивий! Та я зараз схибнуся! Он вона, он вона, біла вода! — І він з криками зірвав з голови капелюха, жбурнув його собі під ноги, потоптав, а потім, піднявши, закинув у море — і врешті-решт почав метушитись у себе на кормі, наче очманіле лоша-одноліток у прерії.
— Погляньте на цього хлопця, — філософськи промовив Стабб, який ішов за ним на короткій відстані, стискаючи в зубах свою незапалену люльку. — Що з ним сталося, з цим Фласком, — грець ударив, чи що? Удар? Атож, ми їм покажемо удар! Вдаримо їх так, що мало не покажеться! Веселіше, дітоньки! Сьогодні на вечерю пудинг. Веселіше! Налягайте, хлопці! Налягайте, салаги! Гей, куди ви в біса спішите? Легше, легше і рівніше, хлопці. Ви просто рвоніть як слід, от і все. Хребти зламати, ножі погризти — більш від вас нічого не треба. Легше, чуєте, не крутіться, крутило б вам у печінках!
Але ті слова, які таємничий Ахаб говорив своїй тигрово-жовтій команді, ми краще не будемо тут наводити; адже ви живете під благодатним світлом євангелічної держави. Лише язичники-акули в морських хвилях наважувалися слухати те, що говорив Ахаб, коли з нахмареним чолом, кривавим, убивчим поглядом і вкритими піною вустами гнався за своєю здобиччю.
А вельботи мчали вперед. Час від часу Фласк заводив своєї про «отого кита», маючи на увазі якусь уявну тварину, що нібито пливла під самим носом його вельбота і, як він стверджував, дражнила його своїм хвостом; і ці слова були такими переконливими, хвилювання — таким непідробним, що його люди раз у раз перелякано озиралися, щоб побачити це морське страхіття на власні очі. Це було проти правил — адже весляр мусить заткнути собі очі і вбити собі кілок у шию, бо морські закони вимагають, щоб у таку критичну мить у матросів не було інших органів, окрім вух, та інших членів, окрім рук.
То було дивовижне, жаске видовище! Величні хвилі всемогутнього океану, гуркотливе виття, з яким вони котилися під вісьмома бортами, наче величезні ігрові кулі, що котяться по безкрайньому полю; коротка мить агонії, коли вельбот завмирав, задерши ніс догори, на гострому, наче лезо, гребені, який — здавалося — наступної миті розчахне кіль навпіл; несподіване глибоке падіння на дно водних улоговин і виярків; відчайдушний стрімкий ривок на вершину наступного пагорба; невтримне ковзання вниз по його схилу, — все це разом із криками стернових, вигуками гарпунерів і уривчастим гучним диханням веслярів, разом з казковим «Пекводом», який, сяючи білою китовою кісткою, йшов просто на вельбот, напнувши вітрила, наче сполохана квочка, що біжить до своїх пташенят, — це було вражаюче видовисько. Ні новобранець, що з обіймів дружини потрапив у гарячкове сум'яття першого бою, ні душа померлого, що вперше спіткала потойбічні тіні, — ніхто не відчуває більш сильних і незвичайних вражень, ніж людина, яка вперше сидить на веслах у вельботі, який увірвався до зачарованого пінного кола, де ховається кашалот.
Миготлива білина піни, збитої мисливцями, тепер
