Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Мишко нетерплячим рухом руки відвів його цівку набік, мовляв, облиш.
— Невже сестричка? — оглянувся в цю мить матрос до Мишка (але руху Лучиної рушниці не побачив).
— Сестра.
— Шкода, — сказав уже мирно матрос. — Я б не відмовивсь від такої... Ласий шматочок!.. А там хто живе? — кивнув він головою на двері до веранди. Відчинив, заглянув з дверей і, побачивши, що то не кімната, причинив знову. — Пішли, братва! — скомандував своїй ватазі. — Пошукаєм настоящих буржуїв, которі проти „батька Махна"...
І вони гурмою посунули з хати, матюхаючись, дзенькаючи зброєю, товплячись у вузькому проході, як череда волів. Винесли шум і зам'ятню надвір, понесли все це комусь іншому на лиху годину.
Мишко й Лука повернулись до свого обіду.
— Шкода, що ти не дав мені, — сказав Лука Мишкові. — А то б я йоіго коцнув. Батько Махно не дозволяє таких безубразій...
Аж тепер усім стало дуже ясно, що Мишко, злигавшися з махнівцями, їх урятував від найстрашнішого.
Пообідавши, Мишко й Лука пішли трусити „українців" та всяку іншу „контру". Мишко ще раз при обіцяв матері прийти на ніч додому.
Поручник Василик перебув решту дня свого полону в „теплушці" — в'язниці, йому подавано туди їсти, а він сам підтримував тепло, підкидаючи вугілля в „буржуйку". Лежав на соломі, думаючи про своє становище. Згадка про „батька Махна", про оту! зустріч із ним на мості, трохи його заспокоювала. Махно ж будь-що-будь поставився тоді до нього співчутливо і не тільки від смерти врятував, а ще й наказав матросові „попустити" дріт.
Десь так надвечір поручник навіть заснув. Але по якомусь часі прокинувся від холоду. „Буржуйка" майже зовсім погасла, а в щілини тягло холодом, немов крижані леза знадвору встромляло. Навіть снігу понабивало. Надворі ж розбиралася на ніч справжня завирюха, і вітер' трахкав десь на покрівлі вагона бляхою, немов дротяними батогами по ній цвьохав, а часом наче живцем її здирав, гарчав, як лютий пес.
Така тривога в природі вкинула знову й його в неспокій. Що з ним усе таки зроблять? Знав з попередніх відомостей, що Махно полонених або розстрілює, або випускає, бо ув'язнення не визнає.
Звичайно, якщо виявлять його особу, довідаються, що він начальник ворожої контррозвідки, то розстріляють, напевно. І на саму уяву про це його морозом подирало по спині. Він же найбільший їхній ворог, той, хто сам катував таких, як вони! А тут вони матимуть нагоду навтішатись помстою на всю свою охоту... Можуть шкіру живцем з нього дерти, вирізувати на чолі тризуба, виколювати очі, руки викручувати... Катуватимуть — і — це було ясно! — матимуть на це право... Як і він би на їхньому місці чинив... Уявив страшного матроса, як він танцює перед ним „Яблучко", з ножем у руках... Найкращий був би вихід із цього становища — самому заподіяти собі смерть. Але як? йому ж не залишили навіть пояска на штанях, щоб повіситись... А битися об дерев'яну стіну вагона-коробки головою — не поможе... Усвідомивши цей безвихід, він аж зубами заскрипів. Лютий був і на себе, що так безглуздо поліз у пащу ворогові.
Він схопився на ноги і взяв бігати по вагону, з кутка в куток, з позакладаними від холоду в рукава руками. Але ні зігрітись, ні заспокоїтись уже не міг. Кидався, як хижак у клітці, лютий, але безсилий вирватися з неї. Трусився чи то від холоду, чи то від тривожно-нервової лихоманки. Ставав часом і прислухався. Та знадвору було чутно тільки завивання вітру. Можливо, що навіть той вартовий, що двічі подавав йому їсти, сховався тепер десь у затишок. З тим вартовим він не заходив у розмову, а той його теж не зачіпав, і він був у повній невідомості щодо подій. Догадувався тільки, що „українці" відступили з міста, бо стрілянина стихла, а тут', де він був, на Амурі стало й зовсім „спокійно".
— „Але щось треба зробити з грубкою, — подумав механічно. — Бо так можна й замерзнути вночі"...
І дивна річ: щойно хотів самогубства, а тепер боявся замерзнути! Але... може ж, його ще й не розстріляють... Життя хапалось за надію, за... „людяність" „батька Махна"...
Він нахилився до „буржуйки" і взяв майже помацки (у вагоні ж було зовсім темно) шукати в ній хоч жарини. І трохи жарива в „буржуйці", справді, було, у прочинені дверці засвітили вогняні очі.
Коли чує — щось підійшло до вагону, засмикало примерз злі двері.
— Ей ти, слиш, поможи відчинити! — іґукнув. звідти тро-хи ніби знайомий голос.
Поручник допоміг ізсередини відсунути важкі двері.
— Вилазь! — наказав той, хто стояв унизу, — притемнена постать, обкутувана в темряві білими серпанками за-вирюхи. А та завирюха дико свистіла на високому насипі залізниці, і, здавалось, от-от мала покотити три самотні вагони прямо до мосту, на Дніпро.
Коли поручник стрибнув, на землю, матрос (а то був матрос) ухопив його за руку, бо він посковзнувся і міг би був упасти.
Гляне поручник — а це той матрос, що взяїв його вранці в полон — Сивак: безкозирка на потилиці, розхрістанГ груди, револьвер на ретязі. Тільки він був тепер' у якомусь-лагідному настрої, мабуть, тому, що був тверезий.
— Ну, як? — поплескав в'язня по плечі. — Дуже змерз? Ходім — „мать" борщу наварила і тебе хоче пригостити.
— Яка „мать"? — запитав, приголомшений, поручник: сподівався трохи чи не розстрілу, а тут раптом „мать" і... борщ!
— Ну, в нас же „батько Махно" за старшого, а в нього-жінка, значить, „мать", — пояснив матрос, — Так ми її називаєм... Непогана молодичка, на гітару грає...
Увійшли вони до пасажирського вагона, освітленого гасовими лямпами, з великою чавунною піччю при вході. Ударило дуже приємним, майже хатнім теплом і не менш приємним запахом ситого борщу, що викликав у поручника цілу повінь
