Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Хто він, той „батько Махно"? Де він узявся, цей страшний зброєносець смерти? Чого він хоче? І мимоволі кожному хотілося зщулитися, пригнутись, увійти якнайглибше в землю, щоб хижі пазурі не зачепили...

Диякон Бондаренко, його жінка, Агрипина Антонівна й Оксана притаїлися в своїй вітальні. Свідомість спільної для всіх небезпеки примирила їх, зблизила. Усі буди повдягані, готові на всякі пригоди — чи то тікати (куди?), чи то боронитись (як?). Та й лютий холод давався в знаки: за тривогою боялися розпалювати в печі. Світла, видима річ, теж не світили. У вітальні було цілком темно, тільки намерзлі вікна сіріли трохи і кидали цю сірість на протилежну стіну, на двері Оксаниної з матір'ю кімнати. Аїле люди одно одного майже не бачили, не говорили, а як і обізветься котре, то майже пошепки.

Оксана сиділа біля матері на канапі, притулилась до неї як дитина. Обгорнулись обидві одним платком і так грілись. Ольга Пилипівна сиділа, невидна, .в фотелі в кутку, диякон на стільці біля столу. Небезпека ввижалася їм ув образі того розхрістаного матроса-оранґутанга, що приходив удень. Бо й справді, що йому перешкодить заскочити знову до них, тепер, коли в них нема оборонців? А Мишко ж, як на гріх, десь задлявся, не приходить! Ще, гляди, й зовсім не прийде, запіячить абощо, як це з ним часто буває...

— Ну, де хоч той Мишко, Боже ти мій? — майже простогнала в напруженій тиші Ольга Пилипівна. — Казав же: „прийду"...

Диякон устав і взяв, ходити по хаті, очевидячки, нервую-чись. його довготелеса тінь у рясі, з широкими рукавами, матлялась на сірому тлі стіни, як тінь великого кажана. Раптом він як не вибухне люттю:

— Де він, той бандита шматок, так допізна тиняється!? Ну, де? Знає ж, у якому ми становищі!

І він став майже бігати по хаті, не знаходячи заспокоєння своїй тривозі й люті.

— Рятуйте! — розітнулось десь зовсім близько. — Ря... уйте...

Диякон спинився на півдорозі, змовк, знітився, як під занесеним над ним ударом... Невже й до них оце доходить

ряда?! Мабуть, обходять дім за домом і до їхнього наближаються... Ох, що то буде? Що то буде? Ну, справді, де він, той Мишко? Тепер усі, здавалось, готові були благати його — не лаяти, а благати, щоб приходив. Напружено, аж до болю в вухах прислухались до надвір'я.

Але проминуло чимало часу, а біля їхнього дому не було чути нічого тривожного. Ба більше: той крик про порятунок був наче кульмінацією напруги, а потім стало потроху стихати). Навіть віддалені постріли, що їм, здавалося не буде й угаву, замовкли, зникли.

Диякоя знову став ходити по хаті, але вже мовчки, спокійніше.

І раптом — гостро, як ножем по нервах, задзеленчав дзвінок у сінях.

— Це Мишко! — усі зідхнули. — Нарешті, поганець! Вуха б тому хлопчиськові нам'яти...

Ольга Пилипівна побігла поперед усіх відчиняти. І ¦— о жах! — звідти розітнувся її несамовито-переляканий крик.

— Мамаша, ша! — ревнув грубий чоловічий голос. А за якусь там мить матрос Сивак майже вніс ЇЇ на руках до вітальні. Правого рукою тримав її, майже зомлілу, а в лівій мав електричний ліхтарик і тим ліхтариком, як світляною мітличкою, обмахував — обмітав від тіней кімнату.

— Ша! Чого кричати? — досить мирно говорив цим разом Сивак. — Це свої... Я той, що був удень тут... знайомий. Хіба не бачите?

Він посадив Ольгу Пилипівну на канапу, а світло повернув на себе.

— Бачите? Не такий страшний чорт, як його малюють, — пожартував.

Справді, він не був тепер такий страшний, як удень. Бо на ньому, по-перше, не було тепер скорострільних стрічок та гранат і револьвера на шиї, а подруге — був зовсім тверезий.

— І прийшов я, можна сказати, в одній, справі... Чоіго це в вас нема світла? Засвітіть!

Він викресав вогню із запальнички. Диякон послужливо присунув гасник, що на ньому вже знов було скло. Світло гасника показало всю невеселу картину всенічного сидіння цілої родини, а також матросове лобато-усміхнене обличчя: безкозирка, як звичайно, була аж на потилиці.

— Ось я вам і гостинця приніс... Гляньте!

Він почав виймати з кишені цукерки та горіхи і ворош-ком насипав на столі. Це все було таке парадоксально-несподіване, що люди тільки перезирались недомисленно. Що це мало означати? Звідки і чому така ласкавість? А та ласкавість виразно звучала в його голосі та світилась у його насправді гарних, якихось сріблястих очах. Рівні, по-жіночому гарні брови, ці сріблясті очі й кучерявий чуб робили горішню частину його обличчя просто привабною, і тільки страшна щелепа трохи псувала його вроду. Але тепер щелепа від!-сунулась на задній плян, на передньому пляні була .ласка його очей.

— Призволяйтесь!.. Красунько, бери! — звернув він раптом ту ласку своїх очей до Оксани. — Чого ти там зігнулась? До мами притулилась? Не бійсь, я не трону...

І простяг їй жменю з цукерками. Та Оксана злякано дивилась, не брала.

— Не хочеш? Гербуєш нещасним матроським серцем? —¦ із жалем сказав.

І в голосі йому забриніла якась непевність: він, либонь, не знав, як тепер, коли відкидають йогої ласку, йому поводитись. Очі знов засвітились колючими іскрами.

— Та бери вже! — сказала Агрипина Антонівна до Оксани, злякавшись тих іскор, і взяла сама.

— Бач, які гарні! Ось помадки...

Це трохи врятувало ситуацію, підбадьорило Сиваїка.

— А тепер про діло, — заговорив він діловим тоном. — Я таки до тебе, красунько... не знаю, як тебе..,

— Оксана, — похопилась Агрипина Антонівна, боячись, щоб Оксанине мовчання знов не зіпсувало лагідного настрою в матроса.

— Ага, Оксана, — закивав приязно головою Сивак. — Це по-нашому, по-українському. „Батько Махно" теж за Україну, тільки щоб була анархія, а не буржуазна вдасть... щоб усі вільні й рівні були...