Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— „Оксана?!" — жахнувсь поручник і навіть їсти перестав, прислухався. — Невже цей звірюка наскочив на неї?! А я в оцьому ідіотському полоні!

йому просто хотілося плакати від безсили, від того, що не міг допомогти своїй уже майже нареченій.

Але розмовники, захопившись цікавою для них обох розмовою, не звернули на цей його порух ніякої ували. Говорили далі.

— І ще я тобі скажу, навіщо мені гітара і всякі такі витребеньки, — повів свою мову далі Сивак. — її брат у нашій армії, і через те не можна так... нахрапом її взяти, треба трохи повикаблучуватись перед нею. А потім поведу на гулянку, що буде завтра...

— А я ж із ким буду? — мало1 не крізь сльози обізвалась „мать". І раптом огнівилась:

— Як так, — не хочу вчити...

— „Батько Махно" із штабом, — доповів, увійшовши, вартовий.

І зразу ж за цим швидко увійшов сам Махно в супроводі кількох штабівціВ'. Гостро глянув на групу в купе — і насоВ'Ився, Булдожий його видочок пересмикнувся, невеличкі очі блиснули по-котячому недобрим блиском. Щось йому не вподобалось. Але, очевидячки, не присутність полоненого, бо він спочатку навіть не глянув на нього. І поручник досить швидко зрозумів, що настрій „батькові" попсувала приявність біля „матері"... його „правої руки" — Сивака. Він, либонь, ревнував до нього свою жінку. Та й ще б пак! Він же був супроти Сивака просто жалюгідний. Невеличкий на зріст, кривоплечий, прищуватий, а велика шапка робила його голову схожою на цебер... Де вже було йому змагатися за жінку з цим красенем-велетнем!

Жалюгідний, а проте... а проте Сивак зразу ж винувато підскочив з місця. Як був, із гітарою- в руках. А потім покрутив тую гітару, шукаючи очима, де б її покласти. Поклав на горішню полицю.

„Мать" теж запобігливо обізвалась:

— Несторе! Я наварила борщу, — будеш їсти? Та й хлопці, може б...

Та „батько" не відгукнувсь на ЇЇ слова, а замість того звернувся до поручника Василика:

— А. це хто? А, галичанин... Уже повечеряв?

— Так, пане отамане...

— Не пан... не пан, я тобі казав! — нервово скрививсь Махно.

І повернувсь до Сивака:

— В підвал його відведи!.. Якого чорта сюди наводиш?.. Поручник ніяково підвівся, сказав „матері" нашвидку:

„дякую за вечерю!" і вони з Сиваком вийшли з вагона. 'Сивак на ходу вийняв пістоля з кобури. Гострий холод після тепла болюче вдарив в обличчя, війнув разом із снігом поза комір, попід шинелю. Хоч завирюха трохи вщухла, та було дуже холодно, а наметений сніг примерз і дужче скрипів під ногами.

— Бачиш, який лютий сьогодні батько! — обізвавсь Сивак. — О, коцне він тебе, будь пеівний! йому, бач, не подобається, що я з його жіночкою трохи того... Він якось сказав: „Я проти всякої властности, але жінка — моя власність, і я кожного застрелю, як собаку, хто полізе до неї"... Але я тобі скажу, що вона більше липне до> мене, ніж я до неї. Та й навіщо вона мені здалася? Хай собі цілується з своїм „батьком"... Я собі знайшов тепер таку красуньку, що хай вона заткнеться... Шкода тільки, що я не встиг вивчити тієї пісні! І він, заколивавшись, ніби в танці, та пооковзуючись на слизьких місцях, засвистів мелодію: Ех, раз, іще раз, Кільканадцять іще раз...

І вимахував рукою з револьвером у ній.

Повів полоненого вулицею поміж мовчазними заводами, попід високим парканом, що оточував один із тих заводів. Про те, щоб спробувати тікати в темряві, поручник не міг навіть подумати: паркани стискували простір у якісь суточки, і в цих суточках куля його дуже легко „догнала б". Та ще й було трохи надії, що його особи не виявлять, і Махно його відпустить...

А Сивак і далі говорив цілком мирно. Він у думках, либонь, готувався до завтрішньої гулянки.

— От якби ще вальса навчитися, — мріяв уголос. — Чи ти вмієш?

Поручник сказав, що вміє.

— О, то ти навчиш мене...

Це була найпікантніша ситуація! Він, в'язень, що над ним висіла небезпека розстрілу, мав би його вчити танцювати! Де і як? Чи не в тому льоху, куди його мав оце запровто-рити? Танок на межі життя і смерти! О, пікантно, дуже пікантно....

Скоро вони зайшли до якогось подвір'я з тим підвалом, і Сивак передав його варті. Варта вкинула полоненого до ями, в якій душило сухою вугільною потертю. Ніякого освітлення. Поручник наступив у темряві на чиїсь ноти. Ноги ті висмикнулись, але та жива істота не подала ніякого голосу. Наче якась безмовна тварина на морському дні. Коли поручникові очі трохи призвичаїлись до темряви, він спостеріг, що попід стінами напівлежали, напівсиділи в зігнутих позах якісь люди. Ніхто до нього не обізвався, і він мовчки намацав вільне місце та й собі сів.

У льоху не було дуже холодно, тож він, одягнений непогано, незабаром зігрівся й задрімав.

У домі диякона Бондаренка зустрічали першу ніч мах-нівського панування. Що більше поночіло, то* страшніше ставало в місті. Хвилями накочувалась, лунко в нічній тиші торохкотіла якась безладна, уже, здавалось, непотрібна стрілянина і відлунками — так раптом, як і виникала — вщухала. Тоді лускали, як корки з пляшки, пробивали тишу тільки поодинокі постріли, а гору над усіма звуками брали п'яні вигуки, десь зовсім близько... З хаосу цих звуків часом гавкала, як з прочинених дверей виривалась, гармонія, вихоплювався спів, оте їхнє „Яблучко":

Ех, яблучко, куди котишся?

До Махна попадеш, — не воротишся....

Моторошна тінь страхітливого „батька Махна", здавалось, Дамокловим мечем зависла над приреченим багатолюдним містом, дедалі ближче наставляла руки, щоб ухопити йото, те місто, за горло, задушити, .кинути в пельку смерти...