Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

I, бринькнувши себе по губах, викинув ритмічно ногами широкими кльошами матроських штанів вимахнув: Ех, яблучко, куди котишся? До Махна попадеш — не воротишся...

Безкозирка на потилиці, з-під неї мичка буйного чуба матляється, і на тому чубі, а також на розхрістаних волосатих грудях сива наморозь понамерзала. А на шиї на ре-тязі-поводі кінському ще один револьвер теліпається, по животі б'є, як матрос підстрибує. Такого страховища поручникові ще не доводилось бачити...

На це видовище позбігалися інші махнівці, усяково пообвішувані, як і матрос, зброєю, а декотрі з-між них були й у жовтих дублянках: мабуть, з убитих „українців" поздіймали. Багато було й у звичайних селянських линтваревих кожухах. Оточили видовище колом. Ех, і яблучко...

Матрос раптом спинився, посковзнувшись. А як вирівняв ходу, підійшов упритул до поручника і видивився колючими, по-ідіотському сіро-крижаними очима йому в вічі, випнув уперід щелепате підборіддя.

— Хто такий? Австріяк? Почому тут?

Поручник зопалу взяв імпровізувати „правдоподібну історію" — чому він „тут". Він західний українець, а не австріяк, тепер приїхав сюди збирати майно Західно-української республіки... Він ішов> до знайомих...

У цю мить пролунала якась команда, і махнівці юрбою кинулись за ріг, на Широку, либонь, щоб далі наступали. Поручник з матросом лишилися вдвох.

— Ладно! — перебив „історію" матрос. — Опісля розберем... А тепер горобчика треба приборкати.

Він відчепив від свого пояса шматок електричного проводу і зв'язав поручникові за спину руки, боляче стяг. Поручник аж засичав від болю.

— Гайда вперед! — махнув матросило рукою з кольтом упоперек проспекту. — Та швидше, бо, бач, стріляють!

І вони майже підбігцем перескочили моотинець, сховались під засніжені акації на бульварі, а потім і другий мостинець перескочили, опинившись під захистом високих будинків. Тут пішли спокійніше. Стрілянина виразно віддалялась із цього району — ішла нагору, підкочувалась туди хвилями, до Польової в один бік і до Соборного майдану — в другий. Було ясно, що ,,українці" відступають.

— Чуєш? — звернув на це увагу й матрос. — Украйонци дають драла...

Поручник ніяк на це не відгукнувся. Згадав раптом Оксану — що з нею буде, як босячня допадеться до того району? Навіть уявити моторошно було... А він сам ускочив у таку ідіотську ситуацію! Невже отак безглуздо й загине? Невже нема рятунку?

... — А тут водися з тобою! — раптом злісно не плюнув, а харкнув матрос. — Братва там уже по буржуях шастає, а я тут... Та хоч іди швидше, а то коцну вмах... таку твою мать...

І вдарив руків'ям кольта полоненого в спину. Усередині в поручника заклекотіла люта ненависть до звірюки-матр'оса, але він був безсилий будь-що зробити для свого порятунку. І та безсила лють як раптом вибухла, так раптом і погасла. Він тільки подумав розпачливо: „Невже ми з ним належимо до одного народу? З мови ж знати, що це не кацап"...

Вийшли на Провіянтську, що вела на міст. Тут скрізь лежали трупи вбитих „українців" і махнівціві Ось один такий матрос, як і його конвоїр, лежить навзнак, розкинувши руки. Груди розхрістані, безкозирка відкотилась геть, очі мертво витріщені. Он другий закляк ницьма, підклавши незручно під себе руку з пістолем. Подекуди 'жовтіли кожушки „українців", здебільшого дуже молодих хлопців, що, справді, могли вмирати з ім'ям матері на устах.

Поручник чомусь подумав, що давні запорожці були трохи чи не такі, як оці матроси, — відважні й... брутальні...

Ураз матрос-конвоїр скомандував :

— Повернись до стіни!

Поручник механічно виконав наказ — повернувся до високого цементового паркану, що стояв з одного боку мосту. І раптом чує: за його спиною якось „мирно" клацнув курок пістоля. Раз, удруге... „Чому це?" — подумав^ І похолов від жаху: „Так оце вона, та безглузда смерть!?"

— У чому справа, Сивак? — спитав якийсь інший голос.

— Та ось буржуяку хотів коцнути, — озвався спокійно матрос.

— Облиш!

А потім той другий, владний голос звернувся до поручника :

— Хто такий?

Поручник обернувся: перед ним стояв малий на зріст, кривоплечий чоловік, що, мабуть, устав з обоянки, яка стояла неподалік; був у чорній смушевій шапці, а з-під тієї шапки виглядала мичка сивуватого волосся, як у сільського парубка. Кирпатий, з білявими салдатськими вусами й виразом булдога видочок світився малими котячими очима. З усього, а передусім з тону його голосу було знати, що це якийсь старший між махнівцями. Матрос Сивак перед ним зовсім знітився.

- Хто такий, питаю? — повторив чоловічок. — Австріяк?

І поручник знов почав швидко оповідати ту зімпровізовану історію, що її почав був у момент захоплення в полон. У голосі була навіть запобігливість, особливо, коли сказав:

- За віщо ж розстрілювати? Я чужоземець... І мій револьвер був у кобурі, — я не стріляв...

- Відведи в штаб! — наказав чоловічок матросові.

- Пане отамане! — почав поручник, підбадьорений

„приязним" тоном рятівника.

- Не пан... не пан, — поівчально тим же мирним тоном сказав чоловічок. — Анархія ніяких панів не визнає... А що таке?

Поручник пожалівся, що йому дуже стягнуто руки, не можна витримати. Чоловічок попробував рукою дріт.

— Попусти! — звелів матросові і зразу ж, обернувшись, пішов до своєї обоянки.

Матрос узяв незадоволено перев'язувати руки. Мимрив:

— „Попусти!" Нащо попускати, коли однаково коцнемо?.. Ямби не осєчка, уже б тобі не боліло... І якого воно чорта?!

Став придивлятись до кольта, повертаючи барабан. Вимахнув пістолем угору — і бахнув; постріл лунко розкотився понад широким крижаним простором Дніпра: тьох-тьох...

— Гм, тепер б'є, і, тоді, як заціпило... Ну, щастя твоє, — сказав уже до поручника. — Та я б тебе таки коцну», якби батько Махно не нагодився... Ну, гайда!

— Так це сам Махно?! —