Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

— Це кінець, сволото, — Марк звів замок і міцно стиснув руків'я.

— Бля, — той невисокий штовхнув Дашу на диван, і, враз зрозумівши, що зброї в кишенях немає, розгублено кліпнув очима і, стиснувши кулаки, кинувся на Марка. Постріл. Куля влучила в голову, кров бризнула на шкірянку і на груди смаглявого. Тіло впало на килим і завмерло.

— Не надо, — Рома похапцем одягав штани й витирав вільною рукою кров, його добряче трусило.

— Сядь на землю, руки тримай перед собою! — Той виконав наказ. Марк підійшов до Даші, вона ніяк не реагувала на те, що відбувається. — Що з нею? — він з усього маху вдарив смаглявого кулаком в обличчя, аж тому хруснули зуби.

— Ее накачали наркотой, — він виплюнув кілька зубів і благально дивився на Марка, в його очах він прочитав страх, а ще помітив, як модні блакитні джинси смаглявого враз змокли біля ширінки.

— Хто все це зробив? — розірвав на собі сорочку й заходився витирати Даші вагіну.

— Это Макс все знает. С ним связывались и сказали убить парня по имени Марк.

— Це я, Марк, — плеснув кілька разів Дашу по щоках, та прийшла до тями і бездумно оглядала кімнату й тих, хто був поряд із нею. Її погляд ні на чому не затримувався. Вона геть не розуміла, що відбувається.

— Хто вам здав мене? — приклав пістолет смаглявому до лоба.

— Мартина, подруга ее. Она с Максом корешилась. Они с одной тусовки вроде. Не убивай, Марк! — у нього текло з носа, і різкий неприємний запах свідчив, що хтось наклав у штани. — Я — могила. Слышишь? Могила!

— Ти що, обісрався? — Марк затулив рукою ніс. — Не треба так боятися смерті, вона все одно рано чи пізно прийде, — відступив на кілька кроків і, дивлячись смаглявому просто в очі, натиснув на спусковий гачок.

Потім він закинув Дашу собі на плечі й вийшов у коридор. Переступив через мертве тіло, яке лежало на сходах, пройшов через хол і вийшов надвір. Хвіртка була замкнена на защіпку, відчинив. Машину геть укрила роса. Поклав непритомну дівчину на заднє сидіння і, подивившись на годинник, увімкнув запалення. Починало світати. На трасі не було ані машин, ані даішників. Він повернув у бік Києва і, наступивши на педаль газу, спостерігав, як повільно повзе вгору стрілка спідометра. Пістолет він витер і вклав у руку Максові. Їх знайдуть увечері наступного дня. Справу замнуть, оскільки будинок, де сталися вбивства, належить високопосадовцю з Міністерства внутрішніх справ, першому заступнику Бориса Мирческу, генерал-майорові Андрієві Шемченку. Один із четвірки був близьким другом генеральського сина. Саме він і залишився живим: куля пробила йому плече. Втім, дізнатися щось конкретне від нього не вдалося: він увесь час співав якихось пісеньок, засикався і, діставши зі штанів член, починав привселюдно дрочити. Романа відправили до психіатричної лікарні, де йому поставили невтішний діагноз. До світу нормальних людей смаглявий хлопчина не повернеться ніколи і ніколи не розкаже, що сталося в будинку тієї ночі.

Розділ 54 (Chapter 54)

Наболіле

Як хочеться отак залізти до ванни, набравши повно теплої води, і, кинувши в пральну машину одяг і брудну білизну, зануритись у цю ніжну прохолоду з головою. А потім, намиливши мочалку, терти нею тіло, аж до крові терти, до м'яса, допоки оті жорсткі ворсинки не відітруть усієї погані й гидоти, яку ти приніс додому, з якою ти живеш щодня, яку носиш із собою містом, якою отруюєш транспорт і переходи метро, офісні кабінети та ложа коханок. Але їм байдуже, бо вони самі точно такі ж, як і ти, і їм також хочеться увечері вдома змити з себе увесь душевний бруд, аби не бути огидним самим собі. Бо ж так важко любити того, хто смердить і в кого погляд чорний як ніч.

Але так не буває. Так не буває, щоб водою й милом можна було змити чорноту з душі і серця. І тому вона мучить, оця безвихідь, оця нелюбов до самого себе, мучить щодня, щоночі, щовечора, де б ти не був. І не знаєш, куди втекти, де заховатися і як уберегтися від цієї напасті.

А чи можна це змінити? Дійсно, чи можна взяти отак і змінити все: себе, свій світ, людей навколо, мислення, сердечні почуття, сни й марення, мрії, надії, плани, долю й тих, кого ти любиш? Якщо ні, то навіщо тоді жити? Навіщо, якщо все залежить не від нас, а від тих, хто від нас не залежить? Чи варто тоді працювати над собою, будувати життєві плани і мріяти про завтра? Якщо все життя нас переслідуватиме постійний страх смерті і передчуття безвиході, а миті щастя видаватимуться флеш-кадрами страшного кіно, у якому не буде ніякого гепі-енду.

І тоді стається так, що перемога дістається не найсильнішому, багатство — немудрому і кохання — не красеневі, а випадок та удача випадають людині, яка геть і не чекала їх. І ти думаєш: а де ж тоді правда, де справедливість, про яку кричать з екранів телевізорів, яку обіцяють подарувати кожному з нас ситі й загримовані обличчя на бігбордах, за яку горою стоять судді та правоохоронці? Де ж та справедливість? Бо, коли придивитися до очей тих, хто красується на всіх перехрестях у період виборів, ти помічаєш, що вони брешуть, і нема в них ніякої правди, і честі також нема, і голос, що долинає з телевізора, слабий, і той, хто говорить, сам не вірить у те, що каже. Судді беруть в одну руку закон, а в іншу — хабар, і що переважує, тому й віддають перевагу. То де ж оця основа суспільності, моралі та порядку?

Справедливість. За неї варто боротися? Варто. Але чи можна її вибороти, якщо її просто немає? Або вона — полонянка, і сидить справедливість, змучена, гола й голодна, у смердючім підземеллі, а напівлюди-напівмавпи приходять до неї і, горді й невтримні у своїй пихатості, хоті та звірячій жадобі до влади й насолод, відбирають у неї дрібні перлини, які вона зберігає у своєму серці, а в кожній перлині — суд і правда. Якби хтось звільнив справедливість із цього страшного, ганебного полону, світ став би іншим. Утім, її не можна звільнити для всіх, адже той полон — у серці кожного з нас. Бо кожному хочеться мати свою власну справедливість, і брати від неї те, що хочеться, і наказувати їй, що