Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима
— Так, ты посиди, я выйду пройдусь. Он должен быть здесь. — Кіріл дістав цигарку, затиснув її губами — вона помітила, що губи в нього нервово тремтіли — клацнув запальничкою. Маленька червона цяточка спалахнула, і він глибоко вдихнув дим, потім випустив його через вікно й відчинив дверцята.
— А можна спросить, так, интереса ради, — Люда повернула дзеркальце заднього виду так, щоб їй було добре себе видно і, поправивши зачіску, перевела погляд на Кіріла, — кого ты ищешь?
— А что? — він нахилився і поглянув на неї з-під брів.
— Просто ты мне говорил, что я должна буду тебе помочь в каком-то деле. Да? Ведь ты мне говорил это? — підібгала під себе ноги й нарешті вимкнула музику, Меладзе доводив її до сказу.
— Да, я говорил, — вимкнув мотор і сховав ключ собі в кишеню. — Я ищу паренька. Мальца одного. Мне нужно его забрать отсюда и отвезти туда, где ему будет намного лучше, чем здесь. Вот и все.
— Это все? — вона посміхнулася самими очима.
— Да, в принципе. Хочешь — пойдем со мной, — випростався й солодко потягнувся. — Хорошо тут, в больничке, я бы сам лег подлечился.
— А на что жалуешься? — Люда мружилася від яскравого сонця.
— Сердце пошаливает. — Кіріл затримав погляд на компанії, яка дуже голосно засвідчувала свою присутність, розпиваючи «химку» під кущем. Хлопці помітили недружній погляд Кіріла і щось вигукнули, він не почув, але й не хотів чути, у нього не було часу на це. Чвиркнув крізь зуби й кинув під ноги недопалок, розтер його каблуком і поглянув на годинник. — Ускориться бы надо.
Він спиною відчув, що хтось спостерігає за ним. Озирнувся. Хлопчина років семи сидів на лавці і, приклавши руку до лоба, дивився на Кіріла. На нім була смугаста лікарняна піжама. Жовтуватий колір обличчя свідчив про те, що одужає хлопець нескоро. Він продовжував дивитися на Кіріла, не зводячи очей.
— Маму ждешь? — Кіріл пішов у напрямку лавки, дістаючи другу цигарку, Люда сховалася в тінь, вона боялася спалити шкіру на обличчі.
— Ні, не чекаю, — посунувся, запрошуючи Кіріла сісти поряд.
— А че так? — вперся ногою в лавку.
— У мене нема мами. Машина у вас класна, у мого батька була така.
— Да это не моя, я у одного нехорошего дядьки забрал.
— А він не був проти? — Давид почухав голову.
— Не знаю, я его не спрашивал, — сів поряд із Давидом. — А ты чего здесь лежишь? Лечат тебя?
— Вилікували вже. Я просто не знаю, коли і куди йти. За мною ніхто не приходить. У мене друзі є, ми з ними на вулиці разом жили. Тепер я не знаю, де вони.
— А хочешь со мной поехать? Куришь? — протягнув йому цигарку.
— Ні. А куди їхати? — Давид дивився на нього недовірливо, ніби вивчав, стежив за рухами рук і мімікою, життя безпритульного навчило його вгадувати наміри людини за її жестами й виразом очей.
— Дам денег и работу подыщу. Хату организую.
— Слово даешь? — він примружив праве око й потер пальцем біля носа.
Люда підійшла зі спини, і Давид її не помітив. Вона дивилася собі під ноги й чекала, коли Кіріл закінчить балачки з малим і врешті займеться справою. Коли заговорив Давид, вона враз стрепенулася й завмерла, глухуватий дитячий голос видався їй знайомим. Вона не знала, де чула його, але була переконана, що чула його не раз.
— А вещи какие-то у тебя есть? Забрать что-то нужно, или можем ехать? — Кіріл підкидав великим пальцем монетку та ловив її в долоню, блискучий мідяк перевертався в повітрі, Давид стежив за його польотом. Кіріл це помітив і, вчергове зловивши металеве кружальце, кинув його хлопцю. — Тебе, пошли, — звівся на ноги й зустрівся поглядом із Людою.
— Стой, — вона сказала це самими губами і замахала руками, даючи зрозуміти Кірілові, щоб він залишався на місці. Він помітив, що Люда дуже схвильована та ледь стримує себе від якогось лише їй відомого кроку.
Цієї миті Давид устав із лавки й озирнувся. Люда голосно скрикнула й знепритомніла. Давид опустився на коліна й обхопив голову руками. Його маленькі плечі затрусилися, але він не плакав, це було нервове. Кіріл, як не намагався, не міг утямити, що відбувається, він поклав Давиду руку на плече.
— Малой, че за цирк? Ты ее знаешь? — Давид на колінах підповз до жінки і, впавши їй на груди, тихо застогнав. Він не чув, що відбувається навколо, і йому було абсолютно байдуже, що саме там відбувається. Так минуло кілька хвилин, потім Давид підвівся, повернувся до Кіріла й чітко вимовив:
— Це моя мама, лікар мене обманув, її не вбили, вона жива! — червоні очі та сліди від сліз на обличчі, тонкі рівчачки обривалися біля вуст, він злизував сльози язиком і дивився на Люду. Вона розплющила очі.
— Да, измена. — Кіріл підійшов до жінки і, почекавши, поки вона подасть йому руку, допоміг їй підвестися. — Ну здорово, мамаша. И че мне делать теперь? — пішов до машини. — Давайте за мной. Мне дела решать надо.
Коли авто виїхало за ворота, Кіріл натиснув на гальма і, діставши з кишені мобільний, подивився на Люду. Вона тримала обома руками Давида за голову й нечутно йому щось шепотіла. Той тихо-тихо плакав і соромився своїх сліз, він дуже не хотів, аби Кіріл бачив, що він плаче. Втім, як не намагався, не міг утримати надривних почуттів у собі і схлипував, хапаючи ротом повітря й міцно тримаючи маму за плече. Він не уявляв, що було б, якби він раптом знову втратив її.
— Люда, выходи, — він стояв, спершись
