Діва Млинища - Володимир Лис

— Пробач, — пробурмотів і рушив додому.

— Пробач, — бурмотів на ходу.

Сил озирнутися не було. Хоч знав, що та дівчина стоїть і дивиться йому вслід.

Тверезий і засоромлений, з клубком, який пік у грудях, він ішов і відчував, що нестерпно кохає Тамару.

Через день увечері він одяг свого єдиного святкового костюма, почистив черевики і зайшов до сусідів. Тамара підвела очі від книжки.

— Ой, Левку, ви такий урочистий…

— Я прийшов, щоб запросити вас у кіно, — вимовив і завмер, наче хто встромив йому всередину довгого рівного патика.

— А чом би й ні, — Тамара відклала книжку. — Чом би й ні, Левку… Яке там кіно сьогодні?

— Не знаю. Але кажуть, що хороше. Може, й про любов…

Він стиха засміявся. Подумав, що сміх дурнуватий. Але в кіно вони підуть…

Вони й вирушили. Левко почувався на сьомому небі. Та коли проходили мимо лікарні, Тамара спохопилася:

— Ой, Леве, я мушу забігти, там одному хворому ліки забула дати… Ви йдіть собі…

— Я почекаю, — сказав Левко…

— Ні, йдіть. Я потім прийду…

І побігла. Не пішла, а побігла. Левко стояв і розумів, що вона не вийде з лікарні, доки він стоятиме. І не прийде до клубу. Що дорогою, може, почувши он з Семенкового двору голоси, а може, й без голосів, засоромилася, що прийде з ним до клубу, в кіно під десятки очей. Що він її проводжатиме після кіно теж під тими очима.

Левко розвернувся і рушив назад. На серці було не те, що гірко, а наче б усередині хто просвердлив дірку й вона стала все більше розростатися. А з теї дірки почало щось капати, витікати… Може, його кров…

«От і все», — подумав.

Але то було не все. Дівчину, що жила поруч, не легко було викинути з серця. До того ж, вона гукнула його вранці, як ішов на ферму.

Спинився і раптом відчув, що вчорашня злість проходить. Зовсім немає злості, от яка біда.

Тамара простувала од хати в накинутому наопашки пальтечку.

— Я вчора прийшла до клубу, а тебе нема (вперше вимовила «тебе»)… Що ж ти так…

— Я думав…

— Ти думав, що я не піду з тобою?

— Так, — признався Левко.

Вона стояла, спершись на схилені старі ворота. Дивилася поглядом — ясним-ясним, у якому, здавалося, світилися зорі. Й трохи збентеженим.

— Левку, — сказала Тамара. — Ти більше так не думай… І не роби… Мені зовсім не соромно йти з тобою… Тільки… Ми ж можемо просто лишитися друзями, правда?

— Так, — знову видихнув Левко те саме слово.

— Ти згоден? От і добре…

Вона посміхнулася якось незвично, пустотливо, простягла руку з відставленими двома пальчиками.

— Мир миром?

— Мир миром, — сказав і обережно ледь-ледь торкнувся цих, дорожчих за всі скарби світу, пальців.

Як віддалявся, пригадав кінцівку тої дитячої мирилки: «Мир миром, пиріжечки з сиром, а другії — в маслі, ми дружечки красні — поцілуймося».

Цілуватися — то не для нього.

Для нього було спостерігати ранками, як вона вмивається — навіть взимку Тамара виходила вмиватися надвір. Як, з настанням весни, розчісує надворі ж дівочу гриву свого пшеничного волосся. Він заздрив гребінцю, адже той мав можливість обціловувати кожну її волосинку. Левко іноді крадькома спостерігав, як Тамара йде на город баби Ганьки, щоб нарвати ранньої цибулі — стиперу, як у них казали. Влітку, він знав, вона певно ж ходитиме туди по трускавки[66]. Раз не витерпів і собі прийшов за їхній хлів. Виглянув і побачив, як нагнувшись, рве стиперинки. Побачив ноги і вище ніг. У нього перехопило подих. Потім вона верталася, і вранішнє сонце, здавалося, несло її на своїх променях-руках. Левко заздрив і сонцю, і навіть самому собі, адже він міг усе це, хай і крадькома, спостерігати. Уявив, як він проходить, пробирається на сусідський город, на ту стежку, де ступали босі диво-ноги, й цілує її сліди. Цілував подумки.

Того травневого ранку він прокинувся, ще ледь просіювався у вікно світанок. Сіріло, а потім засвітліло небо. От-от мало почати підніматися сонце. Десь далеко закувала зозуля — і Левко затамував дихання, бо став рахувати те її «ку-ку». Потім широко посміхнувся, бо зозуля кувала довго, аж збився з ліку.

«На нас двох вистачить», — раптом подумав.

Перші сонячні промені заблищали на склі. І тут Левко подумав, що незабаром підніметься дівчина, його гірке й щасне кохання, у сусідській хаті. Ще, напевне, спить.

Не тямлячись од хвилювання, од передчуття чогось невимовно щасливого, дивного, що мало статися цього неповторного весняного ранку, від підвівся з ліжка. Як був, у довгих своїх трусах і майці, підійшов до вікна, обережно розчинив. За перегородкою чулося похропування батьків. Скоро й вони прокинуться. Левко виліз у вікно, пробрався до тину. Ось і стежка до спільного колодязя, з якого часом і Тамара набирає воду. Раз, коли витягла відро, поставила на цямриння і почала пити просто з відра… Він дивився і теж пив цю холодну колодязну воду…

Левко, обережно ступаючи, хоч ходи його босими ногами, певно ж, не було чути, пройшов на сусідське подвір’я. А ось і стіна, і вікно, коло якого, знав, спить вона. Він став біля вікна. Знов озвалося серце. На його щастя, біла фіранка закривала тільки нижню частину. Левко заглянув і ледь не задихнувся од побаченого. По подушці розкинулося її густе пишне волосся. Воно здавалося німбом довкола голови. З вирізу нічної сорочки виглядало сліпучо-біле персо. Левко зажмурився й одвернувся. Тихо-тихо, ще тихіше, як ішов сюди, став скрадатися вздовж стіни.

Здавалося, він бачив її сон.

Бачив те, що не мав права бачити.

Віднині володів дуже великою, найбільшою у світі таємницею. Таємницею-скарбом.

Відтепер він прокидався рано-рано. Лежав і згадував.

Вдень, увечері старався не потрапляти Тамарі на очі. Бо ж його позирк, голос міг видати його таємницю.

Десь через тиждень не витерпів, не зміг пересилити бажання подивитися ще раз. Тільки на мить, одним позирком побачити, як вона прокидається.

Так само напівголий пробрався до заповітного вікна. І ошелешено завмер од побаченого. Тамара не спала, а сиділа на ліжку, повернута боком до нього. Груди її високо здіймалися. Потім… Потім вона стала стягати нічну сорочку через голову. Левко дивився і не мав сили одірватися од видива того священнодійства. Сорочка впала на ліжко,