Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Ось так я і з'явилася у відділі кадрів, — розповідала вона. — У крайньому разі, робота спокійніша за попереднью. Зарплатня, звичайно, не надто велика, але... Окремий кабінет, ніхто в тебе на голові не сидить. А в мене якраз такий час був, що хотілося подалі від усіх сховатися.

— Розумію, — погодився Олег. — А... Хоча, нетактовно про таке питати...

— Що, ви хотіли запитати, що мене смикнуло вийти за нього заміж?

— Так, я справді цього не розумію, — погодився він.

— Як вам сказати... Була молодою, не надто розумною, а найголовніше... — жінка зробила паузу, вагаючись, чи варто це говорити. — Боялася, що мене так ніхто й не візьме. А тут шанс випав.

— Ви жартуєте? — Олег цілком серйозно глянув на Ольгу. — Ні, я зрозумів — просто на черговий комплімент напрошуєтеся.

— Нічого я не напрошуюся, — тихо відповіла вона. — Коли мені було шістнадцять, я вдарилася коліном, і воно дуже боліло. Дрібниця, звичайно, мама мені спиртовий компрес поставила та пішла на роботу. А я схотіла зігріти чаю. Коли запалювала сірник... Знаєте, буває таке, — відлетів запалений шматок сірки й потрапив туди. Усе спалахнуло. А я так перелякалася, що не змогла загасити. Бігаю, кричу, а воно горить... Як стояв компрес кругом ноги, так і обгоріло. Потім цілий рік по лікарнях, кілька пересадок шкіри. А шкіру брали з іншої ноги, трохи вище. Ну, ви знаєте, як це робиться. Звичайно, вам відомо, як виглядає тіло після таких опіків та операцій. А мені сімнадцять років... Після цього зовсім дах поїхав... Це я зараз тверезо дивлюся, а тоді... Мене ще у школі, між іншим, найгарнішою у класі вважали.

У її голосі знову з'явився жартівливий відтінок.

— Ну, тоді ви прогресуєте, — сказав Олег. — Я чув, вас тепер вважають найгарнішою у Тачанові.

Ольга розсміялася, від чого Васєчко відразу припинив хропіти і заплямкав.

— Все-таки напросилася... І хто ж це так вважає?

— Є така річ — громадська думка, — пояснив Олег. — Вона не належить нікому. Можу лише додати, що я з нею згоден.

— Дякую, — промовила вона. — Ви вмієте підняти настрій.

***

За півгодини машина зупинилася поблизу двоповерхового будинку. Васєчко, насилу прокинувшись, переліз на водійське місце і, пробурмотівши кілька слів вдячності, від'їхав.

— Хоч би у стовп не в'їхав... — стурбовано промовив Олег.— Зовсім сонний.

— Ви знаєте, — зауважила супутниця, — в мене чомусь таке враження, що його пригоди на сьогодні ще не скінчилися.

— Сплюньте, — сказав Олег. — Ну, що ж... Дякую вам за гарний день. Гадаю, я не створив якихось незручностей вашій сестрі?

— Це я вам дякую, — відповіла Ольга. — І що довезли також. А щодо сестри — жодних проблем. Навпаки, ви їй сподобалися. Ще, гляди, телефон ваш попросить... Вона в мене жінка рішуча.

— Ну, ви вже щось вигадайте, ради Бога, — попросив Олег. — Скажіть їй, що в мене четверо дітей, наприклад...

— А якщо це її не злякає?

— Ну... — він на мить завагався. — Тоді скажіть, що я вже ваш. Це точно допоможе.

— Так? — її жартівливі інтонації зникли. — Цікава ідея. Гаразд, я подумаю.

— На добраніч, — сказав Олег, простягаючи їй руку.

— До завтра, — відповіла вона, торкаючись до його пальців.

Гарна постать зникла у дверях під'їзду, а за півхвилини у вікні на другому поверсі увімкнулося світло.

***

Як виявилося, Ольга дійсно наче у воду дивилася. Пригоди тачанівського зама по культурі на цьому ще не скінчилися. Коли його дружина, яка працювала кухарем у місцевому ресторані, близько одинадцятої з'явилася вдома, змучений Васєчко вже хропів на повну, вкрившись із головою. Синок його, добрячий уже бурмило шістнадцяти років, сидів із навушниками біля телевізора і дивився по відео якийсь концерт. Підійшовши до нього, серйозна дама, якою була Олена Степанівна, рішуче постукала пальцями по навушниках. Хлопець здригнувся і зняв їх із голови.

— Ма, ну чого тобі?

— Усе торчиш, так? — докірливо промовила вона. — Чи як там у вас — тащишся? А готуватися хто буде? Чи ти гадаєш, воно само поступиться? Так?

Син лише роздратовано зітхнув і знову вдяг навушники. Але мати цього разу здерла їх сама.

— Батько коли приїхав?

— Годину тому.

— Напідпитку?

— Я що, експертизу робив? Розбирайтеся самі. Я що, сиджу, музику слухаю, нікого не чіпаю...

— Клей для шпалер привіз?

— Не знаю, не говорили ми.

— Господи! — Олена Степанівна здійняла руки до неба. — В одному будинку шістнадцять років живуть, а порозумітися нормально не можуть!

Облишивши похмуре майже двометрове чадо, жінка вийшла до передпокою, позаглядала по кутках, потім залізла до кишені чоловікової куртки, знайшла ключі від машини і подалася до гаража, щоб влаштувати ревізію багажника. Не побачивши там клею для шпалер, Олена Степанівна відчинила дверцята салону.

Річ, яка лежала на килимку під переднім сидінням, відразу кинулася їй в очі. Це була носова хусточка, явно жіноча. З відразою взявши невідомий предмет двома пальцями, Олена Степанівна понюхала його, скривилася, а потім, відчинивши задні дверцята, залізла до салону. Клею не було й там. Зате на підлозі біліло ще щось. Коли жінка взяла це «щось» у руки, обличчя її перекосилося, зблідло, а потім почервоніло. Предмет виявився використаною прокладкою. Мало не загарчавши, Олена Степанівна смикнулася з машини, заліпивши при цьому дверцятами у стіну гаража, вдарилася головою об лонжерон і, навіть не помітивши цього, кинулася до хати.

На екрані відика кілька стрижених негритосів дебільного вигляду звивалися і гугнявили щось своє. У навушниках гудів жорстокий реп. Тож «відкинутий» синок поважного зама по культурі не міг чути пронизливих криків, що лунали зі спальні.

— Ох ти ж, старий кобель! — волала Олена Степанівна. — З міністром у тебе зустріч, так? З міністром? Сину шістнадцять років! Хворий ти, так? Хворий? Зараз я тебе вилікую! Я тобі зараз це знаєш куди запхаю?

Поміж цими фразами чулися глухі стусани та схлипи Васєчка, який, впавши від несподіванки в нестяму, лише затулявся руками, навіть не намагаючись якось врятувати свою вражену гідність.

***

Вийшовши від головного лікаря, Ольга побачила зі спини Олегову постать, що рухалася до виходу з поверху. Пропустивши когось, він зник на сходах. Задумливо