Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Майн готт... — Ганс похитав головою. — Ето ест цикавии люден! Ком, Арсен. Єслі ми не уперьом етот сухой дєрєф, он путет фальятса тут до Нофий год! Ком цу гер, Арсен! — командував він, беручи дровиняку за грубии кінець, щоб перекинути на узбіччя.

Цієї миті позаду затріщали кущі й пролунав крик, схожий на рев. Ламаючи гілки, з придорожніх хащ викотився зарослий мужик з вилами в руках. Обличчя було подерте, вбраний у обірвану одежину. Очі його скажено зиркали. Закричавши «Гітлер капут!», він кинувся на ворогів.

Обличчя Ганса видовжилося, щелепа відпала і німець, лишивши деревину, зробив кілька невпевнених кроків, а потім повним ходом дременув по дорозі, кумедно розкидаючи своїми «циркулями». Бліщ зорієнтувався набагато швидше і почав тікати першим, але, до свого нещастя, зашпортався за камінь, що надміру стирчав догори і, втрачаючи рівновагу, почав загрібати руками по шляху. У наступні секунди Ганс почув за спиною нелюдський крик:

— Свій я! Свій!!! — і відразу ж: — А-а-а!

***

— Ну, ось так... — розчаровано промовив Голоюх, — ти все шефа любив критикувати, а тим часом уже переорав більшість його методів та звичок. Навіть узяв за правило мною постійно прийом затикати.

— Ну, Тарасе! — доводив Медвідь. — Ну, ти як дитина... А хто ж заткне? Он, Вікторович також ходить. Усім нам доводиться робити те, що не подобається. Та й із Савчуком... Ну хто ж винен, що він такий бідовий? Куди його подінеш?

— Гаразд, — сказав І'олоюх, — але я подумаю, яку з тебе компенсацію здерти, раз ти вже зав.

— Лади, — Ілля здійняв обидві руки догори на знак згоди. — А тепер іди. Потіш Валентину, вона, напевно, ще не знає, що Савчук пропав.

Голоюх вийшов, нічого не відповівши.

***

Обласний палац культури вирував. У вестибулі ходили та стояли групами парадно вдягнені люди. Здоровезна зала вже була наполовину заповнена, і туди продовжували заходити. Васєчко Ще раз оцінив себе перед дзеркалом, тоді, озираючись, непомітно помацав місце, яке зараз хвилювало його найбільше, і попрямував до зали. Але на шляху його зупинили троє цілком задоволених добродіїв.

— Ти ба! Роман Петрович власною персоною!

— Ось вони, наші флагмани!

Посміхаючись, вони по черзі тиснули йому руку. Це були зами з сусідніх районів.

— Ну, ходімо... Розповіси, як ти дійшов до такого життя.

— І район довів.

— Та я вже сідати хотів... — нерішуче запротестував Васєчко.

— Яке там — сідати? Ми чули — ти відразу на трибуну!

— Ой... — відмахнувся тачанівський зам. — Ти гадаєш, воно мені потрібно? Я вже не радий...

— Ну, гаразд уже, не тушуйся! Ходімо до буфету, ще сімнадцять хвилин є. Коли я тебе востаннє бачив?

Буквально схопивши під пахви, колеги потягли нещасного Васєчка до буфету, продовжуючи жартувати та сипати дотепами. З напрасованої лівої штанини тачанівського зама по культурі тихенько вислизнуло щось біло-червоне і залишилося лежати на підлозі посеред коридору. Елегантно вдягнені пані та панове боязко обходили цей дивний предмет, роблячи відповідні вирази облич.

***

«Рафик» тачанівської лікарні загальмував біля тротуару поруч із корпусами обласної лікарні. Ада Василівна, яка сиділа попереду поруч із водієм, повернулася до товариства.

— То що, шановні, як ми домовлятимемось? О котрій годині збір?

Компанія загомоніла.

— Прекрасно, — підбила підсумки Ада Василівна. — Отже, орієнтуємося на Олега Вікторовича, йому найдовше. Збираємося тут о пі в на четверту. Чи в кого є ще які свої справи? Магазини і так далі...

— Взагалі-то я збиралася ще дещо встигнути, — невпевнено сказала Ольга. — Але до того часу повинна справитися. Якщо ні, то не чекайте. Повернуся автобусом.

— Отже, пів на четверту. Кого не буде за двадцять хвилин — повертатиметься самотужки.

Троє вийшли, а машина з начмедом рушила далі.

— Ну що, вперед? — доволі оптимістично промовив Мапенко.

— Я ще до кіоску, — сказала Ольга.

— А мені цигарки купити, — без особливого оптимізму промо— вив Олег.

— Ну, як знаєте... — і, махнувши рукою, статист рушив до корпусів, похитуючи дипломатом.

Вони перезирнулися.

— Чого він так радіє? — не зрозумів Олег.

— Не знаю... — відповіла Ольга. — Я взагалі-то не любитель цих виїздів до області — маю на увазі, в справах. Адже нашого брата тут, як правило, не хвалять. В основному дають чортів та нові вказівки.

— Це точно, — погодився Олег. — У такому випадку, як ви сприймете мою пропозицію поліпшити поїздку? Я ж збирався запросити вас на каву! Ви пам'ятаєте?

Якусь мить Ольга думала, а потім відповіла:

— Ну, давайте... Тільки у цьому разі нам доведеться повертатися якимось із вечірніх поїздів.

— Влаштовує, — сказав Олег. — Отже, ходімо.

— А як же ваші цигарки? — здивувалася Ольга.

— У мене щойно розпакована пачка.

— То ви це навмисно?

— Ну, я ж узявся позбавляти вас від...

— До Віталія Івановича я не маю якоїсь особливої антипатії, — посміхнулася вона.

— Що ж. Маю я і для себе колись постаратися, — цілком серйозно відповів Олег.

***

Тачанівський зам по культурі Васєчко, який міцно тримав у руці склянку мінеральної води, несподівано зблід і помацав себе ззаду нижче пояса, а потім скочив і, не звертаючи уваги на здивованих друзів, дременув із буфету.

— Куди? — загукали йому навздогін. — Ще п'ять хвилин!

Та чиновник, не обертаючись і якось незграбно припадаючи на ногу, прямував у кут коридору, де розташовувалися туалети.

— Ведмежа хвороба, — з розумінням зауважив один із компанії.

— А хулі — перед міністром виступати, — багатозначно промовив інший зам по культурі.

З іншого боку від буфету, де вони сиділи, під стіною, яку прикрашав стенд «Наші флагмани», залишалася валятися найкраща. якщо вірити телевізійній рекламі, прокладка «Олвейз», що давно вичерпала власні резерви. Народ продовжував кидати підозрілі погляди на цей доволі недоречний тут предмет, доки пані в синьому нейлоновому халаті, прибігши на всіх парах невідомо звідки, не загребла її віником, поклавши край цьому неподобству.

***

Сидячи в пустому кабінеті, Тарас нервово постукував ручкою по столі. За дверима стояв гамір — відвідувачі ЗМУЧИЛИСЯ чекати. Нарешті почулися швидкі кроки і, розчинивши двері, до кабінету влетіла квітуча медсестра. Її добротні сімдесят п'ять кілограмів, заточені у цілком пристойні форми, навіть здійняли при цьому невеличкий вихор повітря у невеликому приміщенні. Заклопотана якимись сторонніми думками,