Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

Розділ VI

У найгірших передчуттях Павло похмуро переступив поріг кабінету головного, пробурмотівши якесь вітання. Обличчя хлопця міцно посів кам'яний вираз зі страдницьким відтінком. Лабо говорив по телефону, тож лише вказав підлеглому на стільчик із протилежного боку столу. Фельдшер мовчки всівся.

Головний поклав трубку, мовчки витяг зі столу аркуш паперу і підсунув Павлові.

— Ручку, я сподіваюся, маєш?

— А... що писати? — не зрозумів той.

— Ти що, сьогодні народився? — здивувався головний. — Не знаєш, що пишуть у подібних випадках? Хворого з грудною травмою вдома три доби маринував! Сам лікував, бачте... Тобі мало цього? А на весіллі що влаштував? Ти гадаєш — це невинні забавки?

— На якому весіллі? — Павло спробував удати здивованого.

— На мальованому! — головний розізлився не на жарт. — Ти розумієш, яких збитків люди зазнали? Наші ж працівники, між іншим...

— Та про що ви говорите? — продовжував придурюватися Павло.

— Усе, — відрубав головний, — я тебе вчити розуму не збираюся. Мені такий працівник не потрібен. Пишуть у таких випадках заяву про звільнення. За власним бажанням.

Навіть найгірші передчуття Павла такого не передбачали.

— Не маєте права, Геннадію Андрійовичу, — тихо, але твердо пробурмотів фельдшер крізь зуби, опустивши очі. — За чутки виганяти з роботи...

— Маю, Павлушо, — майже лагідно промовив Лабо. — Це я ще й тобі послугу роблю, що по-доброму дозволяю піти. А хочеш офіційно — добре, завтра на твоєму ФАПі буде комплексна перевірка. Сам приїду. Покажеш, чого ти досяг за випробувальний період. І тоді... — він підвищив голос, — тоді я тебе вижену за всіма правилами. Але з такою характеристикою, що тебе потім навіть до Португалії на будівництво не візьмуть. Зрозумів?

Зітхнувши, Павло поліз по кишенях. Головний зневажливо кинув йому ручку по столі, й звільнений почав писати.

***

Бліщ лежав на лікарняній койці животом донизу, підперши руками підборіддя. Біля нього на стільчику сидів той самий дальнобійник — напарник Міті.

— Розумієш, — пояснював шофер, — машина належить компанії. Ми не можемо взяти отак та їхати, куди захочемо. А компанія займається перевезеннями лише по Україні та СНД. Так що це неможливо. Навіть якщо зафрахтувати спеціально машину для такого рейсу, то це треба митницю переходити. Це мусимо чимось завантажити фуру! А чим її завантажиш? Є такі шофери, що регулярно туди швендяють. В них і з митниками все налагоджено, а ми...

Завгосп лише похмуро мовчав.

— Ну, давай так домовимося, — наполягав шофер. — Травма в тебе із розряду легких...

— Легких! — скривився той. — На іншому всі травми легкі! Гній уже тиждень тече...

— Та годі вже тобі! — умовляв дальнобійник. — Однаково ж нічого не буде. Он у дурдомі вважають, що Мітька не в собі був, неосудний тобто. Так і напишуть. Ну чого дарма людей турбувати, по інстанціях ходити?

До палати заскочила дівчина у джинсовому костюмі з накинутим поверх халатом. Непривітно глянувши на відвідувача, вона підійшла до койки Бліща. Шофер відразу почав збиратися:

— Ну, все... Бажаю видужувати... — і боком-боком забрався з палати.

— Ну, що там? — запитала завгоспа красуня з вишневим манікюром і так само нафарбованими губами.

— Та кажуть — ще ні, — не приховуючи розчарування, відповів він. — Дві рани ще гниють, а вже нічого собі було...

Зітхнувши, дівчина витягла з пакета їжу.

— Що там, удома? — спитав завгосп.

— Нічого.

— Курей нагодувала?

— Мені твої кури вже ось де сидять, — відрізала дочка. — Приходь і сам годуй.

— Петрівна заходить?

— Заходить...

— Банки забереш?

— Не хочу з ними зараз тягатися. Завтра.

— Слухай, доню... Та не смикайся ти! Послухай, кажу тобі... Сідай і послухай. Я тут ось ще що вигадав...

Палата була порожньою. Троє інших хворих, очевидно, були на процедурах або просто гуляли. Тож Бліщ перевернувся на бік і змовницьки зашепотів до дівчини.

***

— Ти ще не йдеш? — запитав Медвідь, заглядаючи до ординаторської.

— Ще лишаюся, — відповів Олег, випроставшись над писаниною та розминаючи плечі.

— Тоді я піду. Мені сьогодні вагонку обіцяли віддати.

— Яку ще вагонку? — не зрозумів Олег.

— На стіни, матеріал такий оздоблювальний із деревини, — пояснив Ілля. — Вже два тижні дома ремонт роблю. Посидь хоч до п'ятої, гаразд?

— Добре. А що за ремонт, до речі, в нас на тому кінці коридору розпочали? Там, біля каптьорки, де дівчата халати прасують?

— Не буде там каптьорки, — пояснив Ілля. — Халати нехай в іншому місці прасують.

— А там що буде?

— Кабінет завідуючого.

— Що?!— здивувався Олег. — В цьому «апендициті»? Біля пожежного виходу?

— Нормально... — знизав плечима Медвідь. — Тихо, спокійно...

— Ну, ти даєш... — здивовано вимовив Олег. — Але, як то кажуть, сам собі хазяїн.

— Цигарку ще дай, — нагадав Ілля.

Олег підвівся, щоб відчинити шафу, де висіла куртка. У кишені поруч із пачкою цигарок розривався мобільник.

— От порядки! — обурився Ілля. — Завідуючому останній телефон за несплату відключають, а ординатори з мобілками ходять — що один, що другий...

Продовжуючи буркотіти, він зник за дверима. А Олег, залишившись сам-один, натиснув кнопку відповіді.

— Надовго ти зник, — замість вітання промовив Якимець — дуже невдоволено.

— Володю... — Олег важко тільки зітхнув.

— Знаю, знаю... — продовжував той. — У вас тут таке...

— Так, уяви собі! — зірвався Олег. — Саме таке! Ми тут уже тиждень боремося за життя твого завгоспа з бородавками.

У Якимця на якийсь час наче відняло мову:

— Так... Не зрозумів... А що з ним?!

— Що-що... Напали на нього, мало не вбили, — Олег із задоволенням спостерігав за ефектом. Якимець моментально присмирнів.

— Хто напав?

— Псих один, із вилами.

— Який ще псих?

— Водій-дальнобійник..

— Дальнобійник?! А чому ти не дзвониш і не розповідаєш? Чому? Звідки дальнобійник у вашому Тачанові?

— Не знаю, — сказав Олег. — їхав, їхав і з'їхав із глузду якраз у Тачанові. Дах поїхав, розумієш? Напав на твого завгоспа з вилами та зробив у ньому одночасно чотири дірки, коли той із німцем їхав.

—