Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

Вона посміхнулася:

— Але ви ще не знаєте, у чому полягає моя справа.

— Яке це має значення? — він знизав плечима. — Невже щось таке, де із мене зовсім ніякої користі?

Ольга засміялася.

— Просто я мала до своєї сестри заїхати. Вона у мене тут живе. Тим паче, учора я їй телефонувала і обіцяла, що буду.

— Ну, то їдьте, — запропонував Олег. — Встигнете. Потім я вас зустріну й поїдемо на вокзал. Може, навіть із півгодини часу на якийсь бар або кафе залишиться.

— А ви як? — запротестувала Ольга. — І взагалі — ви ж допомагати збиралися щойно! Вам же було без різниці!

— Ну, це зовсім інше, — завагався він. — Це навіть незручно — припретеся з якимось...

— Ну, це вже ви, Олег Вікторович, на компліменти напрошуєтеся. Зовсім не з якимось, і ви це самі розумієте. Тим паче, ми з сестрою великі подруги, зовсім свої люди. Так що все зручно. Замість якогось генделика поп'ємо кави у домашній обстановці. До того ж, моя сестра розумна й гарна жінка. І незаміжня, між іншим...

— От це вже мені якось без різниці... — посмішка його вийшла при цьому цілком щирою.

— Ви так упевнені? — Ольга жартома насупилася.

— На всі сто, — відповів Олег. — Гаразд, якщо ви запрошуєте, то їдемо. Але по дорозі купимо коробку цукерок і одну гвоздику.

— Чому саме гвоздику?

— Ну, не знаю... — несподівано розгубився Олег. — Напевно, тому, що подарувати гвоздику — це так... індиферентно виглядає. Троянду, припустимо — це вже щось означає. А гвоздика — так, жест пристойності.

— Справді? — здивувалася Ольга.

— Сподіваюся, ви не образилися?

— Ні, звичайно, — вона знизала плечима. — Це ж не мені... Ходімо.

***

Тачанівський зам по культурі незграбно влаштувався за трибуною. Незважаючи на те, що привід для його появи перед товариством працівників культури області був більш ніж почесний, вигляд Васєчка віддавав якоюсь зацькованістю, наче його викликали сюди не хизуватися, а ковтати пілюлю. Проговоривши механічно більшу частину запланованого, бідака вже відчував перспективу скоро зникнути звідси.

— ...і на завершення я хотів би згадати, — тріскотів він, ковтаючи слова, і явно намагався стояти трохи боком та зігнувшись, — що не було б у районі ніяких зрушень у галузі культури без належної уваги до нас із боку районної адміністрації та її голови Михайла Петровича Бурчуна. Загалом, дякую всім...

І, запхавши руку до кишені якось неприродно глибоко, наче намагаючись щось зловити мало не на рівні колін, він скривлено покульгав зі сцени під аплодисменти залу та президії. Сам міністр культури у президії повернувся до нього упівоберта, аплодуючи разом з усіма. Але задоволений вираз несподівано зник із обличчя високого гостя, звільняючи місце для цілком природного здивування, коли чергова прокладка, сяючи відвертими та недоречними кольорами, вилізла з тієї ж лівої штанини Васєчка, залишаючись на сцені для загального огляду.

***

Вони неквапно йшли широкою вулицею. Рух транспорту заспокоювався, засвітилися перші ліхтарі. Людей на тротуарах поменшало.

— Давайте повільніше, — попросила Ольга. — Я чогось дуже змучилася за день.

— Чіпляйтеся за мене, — запропонував Олег, підставляючи їй зігнуту в лікті руку.

— Дякую, — промовила вона. — Тільки зважте — тут нас можуть побачити.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Олег.

— Цією вулицею їдуть усі, хто у нашому напрямку. А ось там, — вона показала рукою, — зупиняються автобуси, щоб добрати пасажирів. Тож є теоретична можливість зустріти когось із Тачанова.

Олег лише посміхнувся:

— Знаєте, я ще не настільки пройнявся вашим провінційним етикетом, щоб перейматися таким. До того ж, гадаю, якби хтось побачив, то лише б позаздрив мені.

— Дякую за комплімент.

У голосі Ольги не було особливого натхнення, тому Олег запитав:

— А вас це, напевно, хвилює?

— Та загалом ні, — відповіла вона. — У крайньому разі, не настільки, щоб відмовитися від пропозиції. Бачите — ледве повзу...

— До того ж, я не збираюся розгулювати завтра по Тачанову ось так ще із кимось.

— Дякую, — Ольга посміхнулася. — А ви не образилися, що ми так нікуди й не пішли?

— Звичайно, ні, — завірив Олег. — Ми чудово провели час. До того ж, вийшло так, що пригостили знову ви мене, отже, в мене й надалі залишається привід для запрошення у відповідь.

Червона «Лада», що їхала у тому ж напрямку, несподівано загальмувала і почала здавати назад.

— Ось бачите? — сказала Ольга. — Нас уже впізнали. Цікаво, кого це хочуть підвезти — вас, чи мене?

— Гадаю, швидше, вас, — висловив припущення Олег.

Із машини, що зупинилася біля бровки, з великими зусиллями виліз нещасний Васєчко. Він мало не плакав і, тримаючись рукою за місце нижче спини, кинувся до них.

— Олег Вікторович! Якби ви знали про мої пригоди! Скільки я пережив!

— Але ж я попереджав вас! — виправдовувався лікар. — Я ж казав, що це авантюра, що після такого належить у лікарні лежати, а ви — «мушу, мушу»...

— Та я нічого, — продовжував мимрити той, — я розумію, сам винен... А ви — може, додому?

— Так. Берете із собою?

— Беру?! — здивувався зам по культурі. — Не те слово! Олег Вікторович, вибачте, звичайно, а ви машиною не керуєте?

— Ну, припустимо, — відповів Олег, — але прав із собою не маю.

— Та Господь із ними! Я ледве живий після всього, сидіти взагалі не можу, а тепер ще й сплю за кермом.

— А ви що, може, які ліки приймали? — поцікавився хірург.

— Випив дві пігулки анальгіну й дві дімедролу.

— Ну, ви даєте! — Олег схопився за голову. — Це ж за кермом заснути можна! Хто вас так напоумив?

— Ніхто... — простогнав той.

— Гаразд, — погодився Олег. — Лягайте назад і спіть. Але якщо зупинять — штраф за ваш рахунок.

— Добре, добре... — бурмотів Васєчко, лізучи на заднє сидіння. — У мене брат начальником нашого ДАЇ тачанівського... Ви не знали? Викрутимося...

Машина взяла з місця.

Олег їхав неквапно. Сутеніло, і назустріч траплялися машини з увімкнутими фарами. Позаду голосно хропів Васєчко.