Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Хоч як дивно, саме ця тема знову спливла за кілька годин між полковником Хаузом і королем Георгом V у Букінгемському палаці.
У якийсь момент король повернувся до Хауза й запитав: «А якщо вони потоплять “Лузитанію” з громадянами Америки на борту?»[515]
Рано-вранці того дня після завершення військово-морських переговорів із французами та італійцями Черчилль вирушив із Парижа в Сент-Омер, де розташовувався штаб британських сил у Франції. Тут сер Джон Френч планував наступ на німців коло Обера, незважаючи на значну нестачу артилерійських снарядів[516].
Жадаючи на власні очі побачити бої, Черчилль хотів якомога ближче дістатися до лінії фронту, але не «наражаючись на невиправданий ризик»[517]. Він побачив артилерійський обстріл та дим — і це все. «Якщо особисто не брати участь у наступі, неможливо уявити справжні умови битви, — писав він. — Щоб зрозуміти їх, треба їх відчути, а відчувши їх, ризикуєш більше нічого й ніколи не відчути. Стоячи збоку, нічого неможливо побачити, а якщо поринути в бій, то власні відчуття можуть поглинути з головою»[518].
Він отримав свої найяскравіші враження від війни на «евакуаційному пункті» в монастирі у Мервілі, за 40 миль від штабу. Тут лежали солдати, що «страждали від найрізноманітніших страшних поранень, опіків, рваних та колотих ран, задихалися, помирали — їх сортували залежно від їхніх мук»[519]. До дверей підходила одна санітарна машина за іншою. Мертвих виносили крізь задні двері й там ховали. Пройшовши повз операційну, Черчилль побачив, як лікарі робили солдатові трепанацію черепа, тобто діру в голові. «Усюди була кров та криваві ганчірки», — писав Черчилль.
У Білому домі починався приємний весняний ранок п’ятниці, і Вільсон знову писав листа Едіт. Минулого вечора вона приходила на вечерю, і Вільсон дедалі більш оптимістично розглядав можливість одного дня одружитися з нею.
«У цьому прозорому ранковому повітрі світ наче менше нам опирається, менше нас розділяє»[520], — писав він.
Ірландське море.Труби на обрії
U-20 прорізала ранкову блакить[521]. Туман зник, і на небі не лишилося жодної хмарки. Море вражало абсолютним спокоєм. Швіґер налаштував свій бінокль — цейсівське «Боже око» — на якусь пляму на горизонті, і його вразив «ліс щогл та труб», як він пізніше описав побачене Максу Валентінеру. «Спочатку я подумав, що там декілька кораблів, — згадував він. — А потім побачив, що це один величезний пароплав, який наближається з-за обрію. Іде в наш бік. Я відразу занурився, сподіваючись зробити постріл»[522].
У своєму журналі о 13:20 Швіґер записав: «Попереду з правого борту з’явилися чотири труби та дві щогли пароплава, який ішов під кутом до нашого курсу (з півдня-півдня-сходу в напрямку на Ґеллі-Хед). Цей корабель має бути великим пасажирським пароплавом»[523].
Занурившись на глибину перископа, Швіґер наказав «повний уперед» — із максимальною швидкістю в 9 вузлів — та задав курс, який «збігався з курсом пароплава». До корабля було ще багато миль, але коли дистанція зменшилася до 2 миль, він раптом змінив курс та почав збільшувати відстань. Швіґер, знов розчарований, записав: «Навіть якщо ми зараз будемо йти на найбільшій своїй швидкості, немає ніякої надії підійти достатньо близько для атаки».
У будь-якому разі він вирішив переслідувати корабель, як і раніше з крейсером «Джуно», — може, той знову змінить курс і їхні траєкторії збігатимуться.
Швіґер викликав свого лоцмана Ланца до перископа. Не зовсім зрозуміло, навіщо він це зробив, адже той корабель був чи не найбільш упізнаваним судном у міжнародних водах — неймовірна здобич. Він був майже у відчаї: один такий корабель зробив би його місячний тоннаж найбільшим за всю війну.
Погода залишалась навдивовижу спокійною, небо — ясним. Через це Швіґер не міг довго залишатися з піднятим перископом, бо його могли б помітити вартові на пароплаві-цілі або, навіть гірше, патрульний есмінець. У такому спокійному морі шанси на втечу будуть мізерні. Уже двічі йому доводилося відмовлятися від атаки через слід від перископа. Одного разу потенційна ціль, пароплав Королівської пошти, розвернувся, щоб його протаранити, і Швіґеру довелося швидко занурюватись і тікати на максимальній швидкості.
Ланц піднявся на пост керування. І саме в цей момент сталося дещо, що сам Швіґер вважав дивом.
На містку «Лузитанії» перед капітаном Тьорнером постала дилема, розв’язати яку не допомагав навіть увесь його морський досвід. Якщо ранкові повідомлення були правдивими, то просто попереду, а також позаду були субмарини.
Крім того, постала проблема з часом: до Ліверпуля залишалося ще 250 морських миль. На вході в затоку міста був горезвісний перекат річки Мерсі, який можна пройти лише під час припливу. Якщо зараз прискоритися та рухатися на максимальній швидкості, яку дозволяють три котельні, — тобто 21 вузол, — то вони прибудуть надто рано. Зупинятися коло перекату не можна ні в якому разі, і йому
