Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Сагайдачний замислено пройшовся по кімнаті і ляснув у долоні.
— Юзику, хлопче, — сказав він, коли вірний джура його виструнчився на порозі. — Піди сюди, синку. Скажи, як перед богом, що затіває голота?
Юзик розгублено закліпав білявими віями.
— Ніц нє вєм, проше пана, — пробурмотів він, гадаючи, що це новий іспит його тямучості або міцності нервів. — Гонору слово, нє вєм[209].
— Та ти, синку, не лякайся! Ти ж козак, — ласкаво поляскав його по плечу Сагайдачний. — Ось вчора, наприклад, ходив ти до Шмульчиного шинку. Хто там був, що казав, про що змовлялися там люди? Тільки дивись — кажи правду, як пану ксьондзу на сповіді.
Юзик полегшено передихнув. Оце принаймні зрозуміло, бо прожив він на Січі рік із гаком, а ще й досі не вивчив козацького звичаю. Та й мова козацька така важка… Завжди щось переплутаєш.
— Так вони мене, проше пана… проше батька, — виправився він і зашарівся, — спочатку почастували горілкою з перцем, та такою міцною, що хата закрутилася мені в очах, а потім, проше батька, дали заїсти, а потім тен пан Куцан з паном Коржем взяли мене під пахви та й витягли за поріг. «Іди, — кажуть, — хлопче, до свого гетьмана з бурдилами та танцюрами, а нам панських попихачів, проше батька, не треба».
— А ти не брешеш? — , спитав про всяк випадок Бурдило.
— Гонору слово! Як бога кохам. І ще, проше панство, додали: «Бо такі, - кажуть, — як ти, пороху не нюхавши, потрапляють до реєстру, а спражні вояки, в боях порубані, - у виписчики. Тільки не довго вам квітнути на наших сльозах, юди прокляті».
— А що!.. Я ж казав! Та чого ж ти, дурню, мовчав?! Треба було вмить розповісти панові гетьману. Він тебе приголубив, він тебе в люди вивів, світ тобі розв'язав. Та ти ж за нього мусиш богу молитися, як за рідного батька, і за нього кожному горлянку перегризти зубами. А ти!.. От ледащо!.. — обурено сплюнув Танцюра.
А Бурдило запустив пальці у борідку і замислився.
— Дав ти, батьку, маху. — заговорив він, коли двері за Юзиком зачинилися. — Спитав би нас, дідів. Ми б тобі порадили… Бо ж треба було один реєстр писати для панів, а другий — для козаків. Не можна діяти одверто і щиро. Де сили немає, рятує розум. А тепер заварив ти кашу, що просто н-ну-у!..
Сагайдачний сердито відвернувся.
— Та чого ви крячете? Виписчиків злякалися? Набилося їх на Базавлуку? Ну й хай! Пани сюди по них не полізуть, а хліба на всіх вистачить. Напровесні знов підемо за море або щось інше вигадаємо.
— Та й тепер непогано знайти їм роботу, — напутливо вів далі Бурдило. — От зараз у хана з беями якась сварка. Збери ватагу, піди на допомогу ханові. Та й голота піде залюбки із тобою: кожен має рахунки з Ширинським беєм, і з Кантемиром, і з Алішахом-мурзою. І хліба козацького кожному треба.
Глухий розкотистий гуркіт урвав Бурдила. Шибки відповідали йому жалісним дзеленчанням, і Бурдило завмер з відкритим ротом, звідки стирчав єдиний жовтий зуб.
— Пізно вигадав, — звівся на ноги Сагайдачний. — Литаври. Б'ють на раду. Ось про що міркувала голота.
Як чорний велетенський спрут, звивається й коливається на майдані юрба. Не помітно в ній ані кармазинових жупанів, ані золотих шабель, ані срібних і шалевих поясів. Проте зібралося голоти чимало. Сходилася вона не по-звичайному: йшла стримана, мовчазна й діловита, ставала куренями, наче на військовому оказуванні, не галасувала і не вимахувала шаблями і кулаками. Навіть не чути було лайки і п'яних загроз, як бувало завжди перед радою.
Навколо Барабаша, Бородавки та ще кількох проводирів на мить збираються тісні купки, вислухують їх уривчасті розпорядження, іноді кинуть одне-два запитання і знов розсипаються по снігу чорним маком, щоб згодом щільніше охопити поміст.
— В Умані було сімсот козацьких дворів, а залишилося з півсотні, - казав кремезний похмурий козак, — бо повписували до реєстру старшину з родичами, сватів та кумів, свояків та горілчаних братів, а всі інші — ідіть, панове, лизати панські чоботи та робіть їм по-хлопському панщину.
Козаки слухали мовчки, іноді спльовували і спідлоба дивилися в бік старшинських хат. І кидали одне коротке слово.
— Продали!
Довбиш, не розгинаючись, бив у литаври. Він звик до цих несподіваних бурхливих рад і знав, що єдиний засіб врятуватися від жахливого гніву юрби — бучно і невпинно працювати довбешками. Рокотіли литаври то голосом бою, то весняної громовиці. Зростала юрба. Поквапливо збігалися запізнілі. І всі чекали на появу старшини.
— Ідуть! Ідуть! — лунко вигукнув з дерева якийсь молодик, обсипаючи товаришів памороззю і сухим листям.
Свиридович перший вийшов на поміст і застромив військовий прапор у залізне кільце, прибите до його краю. За ним з'явилися Сагайдачний, військовий суддя та писар Лаврін Пашковський з пером за вухом і мідним каламарем на ланцюжку. Купка старшини і старих сивих дідів рідко оточила поміст. Розгубленість і збентеженість відчувалися в їх нашорошених позах, а недовірливі очі запитливо мацали юрбу.
За звичаєм, Сагайдачний скинув шапку і вклонився на чотири боки і, коли юрба з незвичайною, мовчазною суворістю віддала йому поклін, спитав:
— Про що мова мовиться, панове-молодці?
Низьке невиразне гудіння пройшло юрбою.
— Барабаш розповість! Дізнаєшся! — лунко вигукнув Савка-швець.
Старшина перезирнулася. Єдине ім'я сказало їм більше, ніж одверті обвинувачення.
— Живучий, гадина. На капості завжди тут як тут, — зітхнув Бурдило і щось зашепотів старому гречкосієві, що вже три дні гостював у нього.
Той швидко хитав головою, ніби уминаючи в голові кожне слово, потім непомітно відсунувся і пірнув у юрбу.
— Кажи! — махнув Сагайдачний Барабашеві.
Барабаш легко стрибнув на колоду, збив шапку на потилицю і заговорив насмішкувато, з навмисною повільністю, свердлячи Сагайдачного очима.
— Авжеж, скажу! Говоримо ми просто, без панських фіглів-міглів та викрутасів… Справа кожному зрозуміла. Завжди торгувала старшина з панами чим трапиться, але тепер торг вийшов вигідніший від колишніх, бо замість волів та коней продали ви нашого брата у неволю за староства та нобілітацію. Так зробили, що серед вільного степу нема нетязі де стати і коні попасти або невід у річку вільно закинути. Вигнали нас з маєтків та староств на загибель, бо до крулевщизн нікому не солодко посунути під канчуки королівських державців. Але всьому буває кінець. Коли найміцніший аркан натягати надміру, розірветься він, як ниточка. Так і наш терпець. Прийшов йому край. От і знай, пане
