Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Янек сам не сподівався такого ефекту. Він безпорадно кліпав білявими віями, і в цю мить став торішнім недолугим і лякливим Янеком, що тремтів перед паном Рогмундом Бжеським.
Пробощ Маєвський мовчав. Він похитав головою і зробив Янекові непомітний знак не відставати, коли пан Бжеський, погнав коні.
— Запальність — погана порадниця, вельможний пане, — єлейно зітхнув він. — А поведінка того хама свідчить, що під його ногами відчувається певний грунт. А грунт цей полягає в тому, що на Січі завирувала голота і мріє про хлопський бунт, ось чому один необміркований крок зможе привести до небажаних наслідків, — додав він, бачачи, що Бжеський роздратовано знизав плечима.
— Дурниці! Мої литвини покажуть їм, де раки зимують! — відрізав той, не глянувши на Маєвського.
— А пан забув, як часто зраджують двірські корогви свого пана? Коли б це були шведські чи то угорські ландскнехти — справа була б значно певніша.
Бжеський здригнувся і мимоволі стримав коней.
— А що б зробив пан пробощ на моєму місці? — з незвичною м'якістю спитав він.
— Я б обмежився зараз дрібницею, — задоволено заговорив пробощ. — Коржа можна тихенько застукати десь у лісі, коли поїде він по дрова, або на битому шляху, перед орданським ярмарком… Багато вештається тоді різного гультяйства, і ніхто не стане шукати сліду… А литвини мовчатимуть хоча б тому, щоб не потрапити поодинці на зуби сиверянам…
— Ну, але ж сьогодні? Сьогодні? — нервово урвав Бжеський, смикаючи припорошений памороззю вус.
— А сьогодні, - зиркнув навкруги пробощ Маєвський, — сьогодні треба примусити їх вийти вранці на толоку. І все! Ну, а для цього досить, наприклад, запечатати їх схизматицьку церкву, якщо тен хам бере сьогодні шлюб, і оголосити, що церкву буде відкрито, коли вся Сивера, як один, відбуде належну роботу.
— Знаменито! Чудово! Дякую пану пробощу за пораду! — скрикнув пан Бжеський, збентежений своїм попереднім наказом. — Янеку! Де ти, Янеку! — повернувся він, шукаючи Свенціцького очима.
— Прошу пана? — підлетів той до саней.
— Ось пан пробощ вигадав чудовий спосіб… Поясніть йому, будь ласка, пане пробощу.
І весь час, поки той тлумачив Свенціцькому, що і як треба зробити, задоволено витирав собі вуса напахченою шовковою хусточкою.
Оздоблені стрічками та паперовими квітами, мчали сани до церкви. Сват стояв попереду, незграбно вимахував руками і горлав у метелицю хрипкої недоладної пісні. Уривки її летіли у степ разом з хвилями дрібного снігу. Тройка низькорослих, але швидких татарських коней мчала сани, рівно і міцно перебираючи ногами. Корж у новій білій свитині, підперезаний поясом з дрібних срібних блях, сидів поруч з сватом і заправляв за ліве вухо добре помащений олією оселедець. У голові шуміло від випитого, радісна усмішка від свідомості, що нахабний підпанок пішов з його хати ні з чим, грала на вусах. І, позираючи на шаблю на лівому боці, Корж задоволено думав, що рано ч. пізно примусить він сиверян відчути себе вільними козаками.
Рублена церковка вже майоріла крізь вихори дрібного снігу. Поїжджани гикнули, погнали коней і разом вдарили весільної пісні. Хвацько розкочуючись на повороті, підлетіли вони до паперті і, замість попа з хрестом, побачили важкий замок і засув, на якому теліпалася печатка з гербом пана Бжеського. Кілька литвинів з шаблями й дрючками охороняли ознаку влади пана Бжеського над тиверською церквою[208].
Сани зупинилися. Пісня обірвалася. Вітер розвіяв її десь у степу. І поки за першими саньми над'їжджали до церкви другі, треті, четверті, Корж та свати, важко гупаючи новими чобітьми, піднялися сходами до дверей і рвонули печатку.
— Що це за капості? Де панотець? Ану, подайте сюди панотця!
Вічно п'яний Ровіцький відштовхнув Коржа від дверей.
— Нема чого кликати вашого хлопського попа. Пан Бжеський запечатав церкву, аж поки Сивера не відбуде толоки.
Корж стріпнувся, наче тому, щоб зручніше осів на ньому новий кожух, і налитими кров'ю очима зиркнув на юрбу поїжджан, на сани, що з гиком та співами налітали на цвинтар, потім на жменьку литвинів біля церковного ганку.
— Ану, панські хлопи, геть з дороги! — гримнув він, втягуючи голову в плечі.
Одним рухом вивернув він здоровою рукою цеглину з церковного підмурка і вдарив нею по замку.
— Стій! — кинулися до нього литвини. — Не можна! Пан не дозволив!
— А?!. Не дозволив? То я дозволяю! — ахнув він вдруге по замку так, що цеглина розламалася, як сухар. — Ану, хлопці, тягніть сюди швидше попа! Литвини кинулися до Коржа, схопили його за лікті і повисли на ньому, але Корж, хоча й каліка, струснув їх з себе, як дітей, і шпурнув другу цеглину в Ровіцького. Ровіцький впав, заливаючись кров'ю.
— Сину! Сину! Що створив єси?! — пополотнівши, скрикнув піп, якого чи то підтримували під пахви, чи то тягли до церкви п'яні поїжджани.
Литвини на мить відступили, потім всі разом кинулися на Коржа, але Корж вихопив шаблю і, ставши спиною до дверей, зустрів їх такими блискавичними випадами, що, не діставши ані дряпка, звалив ще двох.
— Бий литвинів! — ревнули тоді поїжджани і кинулися на них.
Вмить церковний ганок зник під повіддю сиверян. Це була одна хвиля баранячих шапок, кожухів і білих свитин, і жменька литвинів розтанула в ній. Розлючені сиверяни кинулися до дверей, зірвали замок, вдерлися в церкву, тягнучи напівмертвого від жаху попа. Ані дяка, ані титаря не було. Поїжджани самі запалили лампади і свічки, витягли на середину аналой і, коли біля ганку зупинився поїзд нареченої, вдарили урочисто шлюбного співу.
Свенціцький ховався за парканом біля церкви з другим, більшим загоном литвинів. Один з дозорців примчав до нього, чудом врятувавшись від козаків. Без шапки і свити, закривавлений, розповів він про загибель Ровіцького. Свенціцький пополотнів. Коліна його зрадливо затремтіли, але треба було за всяку ціну поновити свій авторитет перед Сиверою і, головне, перед паном Бжеським. І хоч як бажалося втекти і сховатися за міцні замкові мури, він зібрав всі сили, всю рішучість, на яку спроможна була його мізерна душиця, і наказав:
— Будьте напоготові. Тільки-но розпочнеться вінчання — оточуйте церкву.
Як вовки, що чатують у балці на здобич, притаїлися вони за лісою, вкритою білою запоною метелиці, і коли поїзд нареченої зупинився біля ганку і зникла вона з своїми дружками і свахами у темному отворі церковних дверей, Свенціцький схопився на ноги і вигукнув тремтячим фальцетом:
— Вперед! Нікого не
