Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Гості зарухалися, загомоніли, а козаки оточили Коржа:

— Що й казати, друже, накоїв ти лиха. Давно ти тут не був, нічого не знаєш… Взяли вони нас в обценьки. Нема де й кинутися.

Але флегматичний Данило знову спалахнув:

— Так вам і треба, боягузам! Вірно каже це гаденя: хлопи ви, а не козаки!

— Спробуй з ним сперечатися, коли в пана дві сотні литвинів. Ще й замок з арматою! — зітхнув Данилів тесть.

— А вас скільки? — презирливо кинув Корж.

— Та сотня вояків, та діди, та молодиків ще з півсотні.

— А слободян? А викотців забув?! Хіба пан Бжеський з Соплею не залляв їм сала за шкуру?! А його хлопів з Польщі?

— Тю!.. Знайшов на кого покладатися: вони люди залякані і покірливі. Справжні шкапини.

— Самі ви шкапини нещасні! Затюкані цуцики, а не козаки! — гримав Корж, розпалюючись власною люттю. — Шаблі в людей взялися іржею! Кожному нахабі ладні руки лизати! «Нужники чистити»! Та кращого ви й не варті! Плюну! Піду! Чорт із вами, і з хатою, з усім, аби не жити тут та нічого не бачити!

Гучний жіночий плач урвав Коржа. Забута всіма Килина повалилася на лаву і завила, заголосила вискубуючи собі волосся, як плакальниця на похороні.

Але Корж був надто обурений.

— Що ж ви гадаєте, що я через жінку перетворюся на хлопа?! Та коли б геть уся Сивера повстала враз на Бжеського, ніякий замок не втримав би! Та хіба справжні козаки дивляться на якогось там Бжеського?! Ось побачите: пожене він вас на панщину, як отарі овець. І ви станете хлопами саме тоді, коли люди підуть палити фільварки і повстане поспільство здобувати волю. Ось тоді й побачимо, хто буде дурнем.

— Ой лишенько!.. Ой, що тепер зі мною буде?! Ой, згубили мене тато із мамою!.. — голосила Килина.

Та ніхто не звертав уваги на її розпачливі зойки.

Тільки старий Чмель виступив з купи гостей і поклав Коржеві руку на плече:

— Чекай, Даниле! Чекай! Правду ти, голубе, кажеш, та не в слушний час. Хіба ж так можна? Час їхати до церкви божої. Панотець вже чекають на вас, а ти… Де це чувано, щоб весілля не дограти?.. Одружишся, тоді й за шаблю. Хіба Килина тобі заважатиме?

Корж озирнувся, ніби очуняв, і зніяковів.

— Справді, панове… Та чого ти, Килино? Наче на похороні, - торкнувся він нареченої. — Запрягайте коні, хлопці. А я їду наперед.

Янек Свенціцький мчав сніжним шляхом і тремтів від обурення. Він ладен був сам себе вбити за те, що не зарубав на місці Коржа.

Відступив, злякався перед усією Сиверою, як цуценя, як полохливий заєць. І коли б ще сам на сам… Зриваючи лють на коневі, шмагав він його з усієї сили, і кінь спочатку мчав галопом, а потім перейшов на кар’єр і летів, шарахаючись перед кожним пеньком, переляканий безпричинною люттю їздця.

Шлях був рівний, ледве підмерзлий і засипаний пухким снігом. Вітер бив в обличчя, колов щоки Свенціцького сніжинками і морозом.

— Почекай!.. Помщуся!.. Скараю на горло! Спалю!.. — уривчасто кидав він у сніговійний степ.

Придорожні дуби мчали повз нього димно-сірими примарами і танули у вихорі метелиці, а назустріч випливали з-за білої снігової запони інші, щоб також розтанути десь позаду. Кінь хропів, розпластавшись у повітрі в дикому хмільному розгоні. Сніг летів з-під копит.

Потроху ритмічний гін коня почав заспокоювати Свенціцького. Гарячковим вихором мчали думки. Він шукав способу помститися так жорстоко й остаточно, щоб Корж вже ніколи не зміг ані знущатися з нього, ані навіть сподіватися на помсту. А разом із Коржем треба назавжди відбити охоту у сиверян опиратися волі пана управителя Яна Свенціцького. Краще за все довести панові Бжеському, що треба зігнати сиверських козаків з землі, як позганяв їх Вишневецький з Лубенщини, а потім заселити Сиверу польськими викотцями. Тоді не залишиться тут нікого, хто наважився б зняти руку на пана управителя, як не залишиться й свідків нахабної поведінки Коржа.

Такий план вподобався Свенціцькому. Він став докладно обмірковувати, як підфарбувати своє оповідання про події на хуторі, щоб краще вплинути на пана Рогмунда, — а кінь, запалений несамовитим гоном, перейшов спочатку на короткий галоп, а потім затрусив нерівною риссю. Сухий колючий сніг шмагав обличчя Свенціцького, сипався за комір, леденив руки, і Янек тільки тепер помітив, що забув рукавиці на хуторі.

Назустріч пану Свенціцькому швидко й рівно мчали сани пана Бжеського.

Пан Бжеський повертався з пробощем Маєвським від Байбузи, де купував собі коней. Побачивши Свенціцького, він здивовано підвів брови й міцно натягнув сині шовкові віжки.

— Звідки ти, Янеку? — спитав він, коли Свенціцький опинився біля саней.

Янек мовчав. Хотілося разом висловити все, що трапилося на Коржевому хуторі, всю ненависть свою до Данила і всі вигадані дорогою докази, що Корж дійсно з'явився бунтувати сиверян, і ось раптом все, що так влучно і яскраво в'язалося в голові, поки гнав він коня крізь метелицю, десь розвіялося у степу, і Янекові губи безпорадно ловили повітря, ніби мова в його вустах позбулася змісту і звуку.

— Ну що ж? Чи знову відшмагав пана який-небудь хам? — насмішкувато примружився пан Бжеський.

Свенціцький підстрибнув у сідлі.

— Але ж, пане!.. Тобто, дійсно, Корж тут. Він підбурює козацтво з поспільством. Він загрожує, що незабаром від замка вельможного пана не залишиться каменя на камені і дуля буде панові замість толок, — випалив Свенціцький.

Бжеський ковтнув повітря, наче хтось стиснув йому горло, і мовчки зиркнув на пробоща.

— Ти сам чув такі речі з вуст того хама, сине? — спитав пробощ, вловивши протиріччя у Янекових словах.

— Дівчата казали в дівочій, — викрутився Свенціцький, — а про толоки він сам мені кинув у вічі, ще й дулю до носа підніс.

— І пан управитель проковтнув її, як хлопчисько?! — обурено вигукнув Бжеський. — І знов прибіг до мене по захист і допомогу?! І пану не соромно?!

Свенціцький почервонів.

— Я насамперед мушу доповісти вельможному пану… і мати панову ухвалу, — засовався він на сідлі. — Я вирішив оточити його хату… Там тен хам святкує весілля з дочкою Охріма Чайченка. Там всі призвідці… П'яні, оскаженілі… Я прийшов кликати їх на толоку, а вони почали лаяти ся, а Корж підніс перед всією Сиверою дулю… вельможному пану в моїй особі, - додав Янек, міркуючи, що Бжеського можна спонукати на певні вчинки, тільки зачепивши його самолюбство.

І він не помилився. Бжеський став з рожевого багрово-синім. Крицеві очі викотилися з орбіт, а вуса настовбурчилися.

— IЦo?! — ревнув він на весь голос, як