Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Ох, але ж ви розумна людина, пане Сітрин. Навіть у Чикаґо це очевидно. Немає потреби розглядати цю справу, як особливий випадок. При розподілі майна після розлучення пані Сітрин дістала менше половини, і вона стверджує, що документи було підроблено. Ви трохи не від світу цього і, либонь, про це не знали. Можливо, документи було сфальсифіковано іншими людьми. Та все ж, згідно з законом, саме на вас лежить відповідальність.

Сроул сказав:

— Ми заперечуємо підробку.

— Що ж, я не думаю, що підробка тут відіграє значну роль, — відповів суддя, відмахуючись відкритими долонями.

Вочевидь, його знаком зодіаку були Риби. На ньому були запонки у вигляді маленьких рибинок, згорнутих у кільце.

— Що ж до зниження продуктивності пана Сітрина останніми роками, то це могло робитися зумисне, щоб увести в оману позивачку. Або ж насправді може означати, що він переживає перехідний період у своїй творчості.

Я бачив, що суддя добряче розважається. Вочевидь, він терпіти не міг Томчека, цього великого цабе з розлучень, Сроула вважав лише попихачем, а зі мною просто бавився.

— Я співчуваю проблемам інтелектуалів і знаю, що ви можете вв’язатися в якісь особливі, неприбуткові, заняття. Але також я знаю, що той тип, Магаріші, навчаючи людей вивертати язик назад, щоб вони могли дотягтися його кінчиком до власних носових пазух, став мультимільйонером. Є багато вигідних ідей, і, можливо, ваші химерні заняття прибутковіші, ніж ви гадаєте, — сказав він.

Антропософія таки мала на мене безсумнівний вплив. Я нічого з цього не приймав близько до серця. Несьогосвітність брала над усім цим гору, і раз по раз моя душа, здавалось, відокремлювалася. Вона покидала мене й вилітала у вікно, щоб поширяти трішки над міською площею. Або ж у моїй голові раптом спалахували медитативні троянди поміж росянистої зелені. Проте суддя давав мені нагінку, ще раз пояснюючи, що таке двадцяте століття — якщо я раптом забув, і вирішуючи за мене, як я маю прожити решту своїх днів. Годі бути старосвітським ремісником, я повинен засвоїти методи бездушного виробництва (Раскін[198]). Томчек і Сроул, по обидва боки столу, подумки підтримували його й погоджувалися. Вони не казали майже нічого. Покинутий і роздратований, я сам виступив на свій захист.

— Тож це майже на півмільйона доларів більше. І навіть, якщо пані Сітрин знову вийде заміж, вона хоче мати гарантований прибуток у десять тисяч доларів.

— Так.

— Але пан Пінскер зажадав тридцять тисяч гонорару — по десять тисяч доларів за кожен місяць, що він веде цю справу?

— Це не так уже й необгрунтовано, — сказав суддя. — У вас теж не такі вже й маленькі гонорари.

— Вони не перевищують п’яти сотень доларів за годину. Саме так я оцінюю свій час, особливо, коли роблю те, що мені не до вподоби, — відповів я.

— Пане Сітрин, — звернувся суддя до мене, — ви мали більш чи менш богемне життя. Тепер же пізнали смак шлюбу, сім’ї, міщанських інституцій, і хочете вислизнути. Проте ми не можемо вам дозволити вийти сухим із води.

Раптом я спустився з небес на землю й рознервувався. Я зрозумів, які почуття розривали серце Гумбольдта, коли його схопили, зв’язали й доправили у «Бельвю». Талановитий чоловік боровся з копами й санітарами. І, маючи до справи з суспільним устроєм, йому теж довелося приборкати своє шекспірівське прагнення — прагнення пристрасних промов. Від них довелося втриматися. Я міг би зараз кричати на повен голос. Міг бути красномовний і зворушливий. Та що з того, коли я вибухну зливою слів, як король Лір перед доньками чи Шейлок, який лаяв християн. Виливання цих палких слів мені нічого б не дало. Доньки та християни розуміли. Томчек, Сроул і суддя — ні. Припустімо, я почав би кричати про мораль, про плоть і кров, правду і кривду, про те, як воно бути мною, Чарлі Сітрином. Хіба це не суд справедливості, не суд совісті? І хіба я не намагався — у власний, безладний спосіб — додати в цей світ трішки добра. Так, і прагнув вищої цілі, хоч навіть не наблизився до неї. І тепер, коли я старію, слабну, втрачаю мужність, сумніваюся у своїй витривалості й навіть у своєму розумі, вони хочуть накинути ще важчий тягар на останніх десять чи скільки там років мого життя. Деніз помилялася, кажучи, що я вибовкую все, що спадає на думку. Оце вже ні. Я схрестив руки на грудях і мовчав, ризикуючи дістати серцевий напад через свою стриманість. До того ж, якщо йдеться про страждання, я був лише на середньому його щаблі, чи навіть нижче. Тож із поваги до реальності я мовчав, немов набравши в рот води. Я пустив свої думки в іншому напрямку. Принаймні спробував. Міркував, про що ж могла мені написати Кетлін Флейшер Тиґлер.

Це були нещадні хлопці. Вони вділяли мені увагу лише через те, що я володів певними земними благами. Інакше я би вже опинився за сталевими ґратами окружної в’язниці. Що ж до Деніз, цієї чарівної сновиди з великими фіалковими очима, витонченим, укритим пушком носиком і ламким войовничим голосом, — уявімо, що я запропонував би їй усі мої гроші. Хоч би скільки їх було, вона б захотіла більше. А суддя? Суддя був чикажець і політикан. Його інтересом була рівна справедливість згідно зі законом. Верховенство права? Радше верховенство правників. Але ні, ні, скипання серця й палкі слова лише погіршили би справу. Ні, передусім я мав бути незворушний і мовчати. Я не збирався говорити. Троянда чи щось інше, що світилося, мов троянда, непрохано з’явилося перед моїм внутрішнім зором. Якусь мить воно покрутилося в голові, і я зрозумів, що моє рішення правильне.

Суддя ж тепер напустився на мене всерйоз.

— Як я розумію, пан Сітрин часто виїжджає за межі країни, а тепер вирушає за кордон знову.

— Вперше про це чую, — сказав Томчек. — Ви кудись збираєтеся?

— На різдвяні канікули, — відповів я. — Хіба є якась причина, чому я не мав би їхати?

— Ні, — відказав суддя, — якщо ви не збираєтеся втекти від правосуддя. Позивачка та пан Пінскер припускають, що пан Сітрин планує покинути країну назавжди. Кажуть, що він не поновив договору про винайм квартири й розпродує цінну колекцію східних килимів. Я припускаю, що у вас немає анонімних рахунків у швейцарських банках. Але що може завадити йому вивезти власну голову, яка є