Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

дуже чесна й моральна, взірець для всього світу, тому задушила ідею лицемірства у самому зародку й змусила себе жити з новим імперативом щирості, досягаючи неймовірних результатів. Візьмімо хоча б Томчека та Сроула: вони належать до шанованої професії; ця професія має власні високі стандарти, і все у них іде як по маслу, аж поки якийсь немислимий дивак, який навіть не може стриножити свою дружину, якийсь ідіот, здатний хвацько сплітати речення, з’являється і роз’яснює сенс переступу. Від мене йшов душок обвинувачень. Це було, якщо ви розумієте, цілком старомодно з мого боку. Саме через це зловив на собі косий позирк повитих поволокою очей Біллі Сроула, який, здавалося, замріявся про всі ті речі, що він міг би їх зі мною зробити у законний чи майже законний спосіб, якби я колись переступив межу. Стережися! Він би мене порубав, посік на шматки мечем правосуддя. Томчекові очі, на відміну від Сроулових, не потребували жодної поволоки, бо його погляд ніколи не виражав глибоких думок. І я цілком залежав від цієї жахливої парочки. Насправді це становило частину мого шаленства. Який жах! Томчек і Сроул були саме тим, на що я заслуговував. Було справедливо, що маю заплатити високу ціну за те, що виявився такий наївний і очікую захисту від менш доброчесних людей, які вільно почуваються у пропащому світі. Яке я мав право покинути цей пропащий світ на інших! Гумбольдт користувався своєю репутацією поета тоді, коли вже не був поетом, а лише божевільним зі своїми химерними задумами. Я робив майже те ж саме, от тільки був набагато хитріший і не заявляв про свою несьогосвітність. Мені здається, що вживати це слово щодо себе — нещиро. Проте Томчек і Сроул мені вправлять мізки. За допомогою Деніз, Пінскера, Урбановича та цілої юрми інших людей.

— Хотів би я знати, якого біса у вас такий вдоволений вигляд, — сказав Сроул.

— Та так… Майнула одна думка.

— Добре вам із вашими чудовими думками.

— Коли ж ми зайдемо? — запитав я.

— Коли інша сторона вийде.

— Ох, то Деніз і Пінскер зараз розмовляють з Урбановичем? Тоді, гадаю, я піду й відпочину у залі засідань, бо в мене вже починають боліти ноги.

Томчека та Сроула вистачало надовго. Я не збирався стовбичити з ними, аж поки нас покличуть. Мої мізки більше не витримали би. Цих двоє мене швидко втомлювали.

Я відпочивав, сидячи на дерев’яній лаві. У мене не було з собою книжки, тому скористався з нагоди і трішки помедитував. Об’єктом своєї медитації обрав трояндовий кущ. Я часто викликав перед внутрішнім зором цей кущ, та іноді його образ зринав переді мною сам. Пишний і густий, він був рясно вкритий крихітними темно-червоними трояндочками та молоденькими здоровими листочками. Якусь мить я думав «троянда» — «троянда», і більше нічого. Я уявляв гілочки, корені, цупкі волоски нового росту, що, тверднучи, перетворюються на шипи, і все, що лише міг згадати з ботаніки: флоема, ксилема, камбій, хлоропласти, ґрунт, сонце, вода, хімія — намагаючись втілитися у саму рослину і зрозуміти, як її зелена кров породжує червону квітку. Ах, але ж новий пагін трояндового куща спершу завжди червоний, і лише потім зеленіє. Я дуже чітко пригадав спіральне розташування трояндових пелюсток, ніжний білястий восковий наліт на червоному і повільне розгортання, що відкриває серцевину. Я зосередив на цьому видінні всі сили своєї душі й занурився нею у квіти. Відтак побачив біля куща людську постать. Рослина, казав Рудольф Штайнер, виражає чисті, безпристрасні закони росту, але людина, прагнучи до вищої досконалості, взяла на себе більший тягар — інстинктів, бажань, емоцій. Тому кущ — це сонне життя. Проте людство зважилося на пристрасті, сподіваючись, що вищим силам душі вдасться їх очистити. Очищені, вони пізніше зможуть відродитись у витонченішій формі. Червоний колір крові — символ процесу очищення. Та навіть, якщо все це не так, споглядання троянд завжди дарувало мені блаженство.

Незабаром я зосередився на іншому. Уявив чорний залізний ліхтарний стовп, із тих, що були у Чикаґо сорок років тому, з ковпаком, схожим на капелюх тореадора чи кимвал. Була ніч і завірюха. Я, геть іще юний хлопчина, дивився з вікна спальні, як лютує зимова буря. Вітер і сніг вдарялися в залізний стовп, і троянди оберталися у світляному колі. Штайнер рекомендував споглядати хрест, обвитий вінком троянд, але я, можливо, через своє юдейське походження, віддавав перевагу ліхтарному стовпу. Щойно ви вийдете за межі чуттєвого світу, об’єкт вже не грає ролі. Покинувши чуттєвий світ, ви можете відчути, що пробуджуються ті частинки вашої душі, які ще ніколи не прокидалися.

Я досяг уже досить значного поступу в цій вправі, коли з кабінету судді вийшла Деніз і пройшла крізь бар’єр-вертушку, щоб скласти мені компанію.

Ця жінка, мати моїх дітей, хоча й завдавала мені стільки клопоту, часто нагадувала слова Семюела Джонсона[191] про вродливих жінок: вони можуть бути дурні чи лихі, але краса сама по собі дуже цінна. З цього погляду Деніз теж мала цінність. У неї були великі фіалкові очі й витончений ніс. Шкіру вкривав ніжний пушок — його можна було помітити лише за відповідного освітлення. Вона носила високу зачіску, що робила її голову надто масивною. Якби вона не була красунею, ця диспропорція не впадала б у вічі. Саме лише те, що Деніз не усвідомлювала обтяжливого ефекту своєї зачіски, іноді видавалося мені свідченням її пришелепуватості. У суді, куди притягла мене своїм позовом, вона завше прагнула бути приязною. З незвичної нинішньої люб’язності зробив висновок, що її зустріч з Урбановичем була вдала. Знаючи, що зітре мене на макуху, вона могла дати волю своїм почуттям. Адже Деніз мене любила.

— О, ти чекаєш? — запитала вона високим тремким голосом, трохи затинаючись, але войовничо.

Слабкі ніколи не знають, якими сильними виявляються їхні удари для супротивника. Вона, звісно ж, не була така вже слабка. На її боці була сила соціального устрою. Проте завжди почувалася слабкою й переобтяженою жінкою. Підвестися вранці з ліжка, щоб приготувати сніданок, було понад її сили. Взяти таксі, щоб поїхати до перукарні, їй теж було дуже важко. Красива голова була тягарем для красивої шиї. Тому вона сіла поруч зі мною, зітхаючи. Останнім часом вона не навідувалася до перукарні. Після того, як майстер трохи прорідив їй волосся, Деніз не видавалася такою вирлоокою й дурнуватою. На її панчохах зяяли дірки, бо до суду вона завжди вбирала дрантя.

— Я вичавлена як лимон, — сказала вона. — Ніколи не можу склепити повік перед судовими засіданнями.

— Мені