Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Я повернувся до зали засідань по своє легковажно-молодіжне картате пальто, сушачи голову, що робити з грошима, якщо Урбанович призначить заставу. Який же падлюка цей хорватсько-американський голомозий суддя. Не знаючи ні дітей, ні Деніз, ні мене, яке він має право відбирати гроші, здобуті гарячковими зусиллями думки, своєрідними мозковими процесами! О так, я теж знаю цю зневагу до грошей. Так, нехай забирають усі! І якби я разом з усіма заповнив психологічний опитувальник, то неодмінно опинився б серед десяти відсотків найвеликодушніших. Проте Гумбольдт — сьогодні я весь час згадую Гумбольдта — колись закидав, буцімто я намагаюся перебути все своє життя на верхніх щаблях вищої свідомості. Вища свідомість, казав Гумбольдт, напучуючи, «невинна, така, що не усвідомлює зла у самій собі». Коли ви намагаєтеся жити винятково у сфері вищої свідомості, чистого розуму, то бачите зло лише в інших людях, і ніколи — в собі. Від цього Гумбольдт переходив до твердження, що у несвідомому, в ірраціональній суті речей гроші — це життєва субстанція, як кров чи рідини, що омивають тканини мозку. Оскільки він завжди так чесно визнавав вищий сенс грошей, то, може, його останньою волею було повернути мої шість тисяч сімсот шістдесят з гаком доларів? Звісно, що ні. Він не міг цього зробити. Він помер у жалюгідному готельчику, в злиднях. Але тепер шість тисяч доларів не дуже й допомогли би. Сам тільки Шатмар був винен мені більше. Я позичив Шатмару гроші на купівлю квартири. А ще ж був Такстер. Такстер, не сплативши позики, коштував мені п’ятдесяти акцій «Ай-Бі-Ем», відісланих як додаткове забезпечення. Після багатьох попереджувальних листів, банк, з етичними вивертами й вибаченнями, мало не плачучи через те, що мене так жорстоко ошукав легковажний друг, врешті прийняв ці акції. Такстер зауважив, що це неоподатковувана витрата. Він, як і Шатмар, завжди втішав мене таким чином. А ще — апелюючи до гідності й абсолютних цінностей. (Хіба ж я сам не прагнув до великодушності і чи не була дружба значно важливіша за гроші?) Люди доводили мене до краху. А що ж я мав робити зараз? Я був винен видавцям близько сімдесяти тисяч доларів, що їх мені виплатили авансом за книжки, яких я тепер не мав сили писати. Я цілковито втратив до них інтерес. Можна було продати мої східні килими. Я сказав Ренаті, що втомився від них, а вона знала одного вірменського перекупника, який готовий був узяти їх на комісію. Тепер іноземні валюти зміцнюються, а розбагатілі на нафті перси вже не хочуть сидіти за ткацькими верстатами. Тому німецькі та японські покупці, й навіть араби, прочісують Середній Захід і вивозять килими. Що ж до «мерседеса», то його, мабуть, краще позбутися. Коли мене змушують хвилюватися через гроші, мною аж тіпає. Я почуваюся, наче монтажник, який падає з верхотури, або ж мийник вікон, завислий у повітрі на ременях безпеки. Мені стискає груди й здається, що бракує кисню. Часом я думаю про те, що для таких нападів тривоги варто тримати в шафі балон із киснем. Звісно, мені треба було відкрити анонімний рахунок у швейцарському банку. Як так вийшло, що проживши більшу частину життя у Чикаґо, я не додумався подбати про надійний сховок? А тепер що я можу продати? Такстер тримає під сукном дві мої статті: спогади про Вашингтон часів Кеннеді (тепер вони таке ж далеке минуле, як і заснування ордену капуцинів) і статтю з незакінченої серії «Видатні зануди сучасного світу». За це годі отримати якісь гроші. Це прекрасний матеріал, але хто ж опублікує поважне дослідження про зануд?
Тепер я навіть був готовий розглянути прожект Джорджа Свібела щодо видобутку берилію в Африці. Спершу я насміхався з Джорджевої пропозиції, проте шалені ідеї часто не такі вже й безглузді з комерційного погляду, й ніхто ніколи не знає, де знайде золоту жилу. Чоловік на ім’я Єзекіїль Камутту, який два роки тому був Джорджевим провідником до Олдувайської ущелини, стверджував, що володіє горою, в надрах якої є поклади берилію та напівкоштовних каменів. Мішечок з екзотичного рядна, набитий химерними мінералами, тепер лежав під Джорджевим ліжком. Джордж дав мені пропотілу шкарпетку з цими камінцями й попросив віднести їх на експертизу в музей Філда до Бена Ізвольського, нашого однокласника, а тепер геолога. Тверезо мислячий Бен сказав, що вони справжні. З нього відразу ж злетіла його вчена пиха, і він засипав мене діловими запитаннями. Чи могли б ми видобувати ці камені у комерційних кількостях і на регулярній основі? А за допомогою якого обладнання і як дістатися до буша і вибратися звідти?
І хто такий цей Камутту? Камутту, за словами Джорджа, ладен був віддати за нього життя. Він навіть пропонував Джорджеві одружитися з його родичкою і таким чином увійти до їхнього сімейства. Камутту хотів продати Джорджу свою сестру.
— Але, — сказав я Бену, — ти ж знаєш Джорджів панібратський комплекс. Він випиває кілька чарок з місцевими, вони бачать, який він щирий і що його серце — більше за Міссісіпі. Воно й справді таке. Але як ми можемо бути певні, що цей Камутту не замислив якогось підступу? Можливо, він поцупив ці взірці берилію. Чи, може, він несповна розуму. У світі таких не бракує.
Знаючи приватні клопоти Ізвольського, я розумів, чому він мріяв шалено розбагатіти на мінералах.
— Будь-що, — звірявся він мені, — лише б забратися на якийсь час із Віннетки.
Пізніше він сказав:
— Гаразд, Чарлі, я знаю, що в тебе на думці. Коли ти приходиш сюди, то хочеш, щоб я показав тобі тих пташок.
Він мав на увазі величезну музейну колекцію птахів, яку збирали десятиліттями й зберігали у шухлядах із написами. Великі майстерні й лабораторії у глибинах музею, комірки, сховища і закапелки були безмежно захопливіші за відкриті для відвідувачів експозиційні зали. Птахи, що зберігалися там, були засушені й мали ярлички на ніжках. Найбільше мені подобалося роздивлятися колібрі: тисячі й тисячі маленьких тілець, деякі не більші за кінчик мого пальця, їхні нескінченні різновиди, покраплені цілим Лувром веселкових кольорів. Тож Бен повів мене оглянути їх знову. Він мав круглі щоки й буйну чуприну, його обличчя, попри погану шкіру, було приємне. Музейні скарби йому вже обридли, і він сказав:
— Якщо цей Камутту й справді має гору берилію, нам треба туди поїхати й загарбати її.
— Я незабаром лечу до Європи, — відповів я.
— Ідеально. Ми з Джорджем можемо приїхати туди по тебе. А потім
