Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Деніз вистрілювала у мене набої, які щодня накопичувала у своїх думках і в серці. Проте її інформація була точна. Як і Рената і стара Сеньйора, панянка Шельдт теж говорила про травнево-грудневі весілля, про щастя й творчість Пікассо на схилі літ, про Касальса, Чарлі Чапліна і суддю Дуґласа.
— Рената не хоче, щоб ти був містиком, правда ж?
— Рената у це не втручається. І я не містик. Та все ж не розумію, чому слово «містик» має бути таке погане. Воно означає не набагато більше, ніж слово «релігія», що про неї деякі люди й досі говорять шанобливо. Що каже нам релігія? Вона каже, що в людей є ще щось поза тілом і мозком і що ми маємо можливості пізнання, які виходять за межі організму та його чуттів. Я завжди у це вірив. Причиною моїх нещасть, можливо, є те, що я не прислухався до моїх метафізичних передчуттів. Я навчався в університеті і знаю завчені відповіді. Перевір мої знання наукової картини світу, і я покажу високі результати. Але це просто мудрагельство.
— Ти, певно, зроду такий чудило, Чарлі. Коли ти сказав, що збираєшся писати той есей про нудьгу, я подумала: «Він далеко піде!». А тепер, без мене, ти стрімко деградуєш. Часом я думаю, що тебе можна було б визнати душевнохворим і спровадити до божевільні. Чому б тобі не повернутися до книжки «Вашингтон у шістдесяті»? Ті матеріали, що ти публікував у газетах, були чудові. А ти ж розповідав мені значно більше, й такого, що не потрапило до друку. Якщо ти втратив свої нотатки, я могла би тобі нагадати. Я досі можу тобі допомогти.
— Вважаєш, що можеш?
— Я усвідомлюю помилки, що ми їх обоє припустилися. Але твій спосіб життя — занадто гротескний. Усі ці дівки, спорт, подорожі, а тепер іще й антропософія. Твій друг Дюрнвальд непокоїться за тебе. І я знаю, що твій брат також стурбований. Послухай, Чарлі, чому б тобі знову не одружитися зі мною. Для початку ми би припинили цю судову тяганину. Ми б возз’єдналися.
— Ти це серйозно?
— Дівчатка хочуть цього понад усе. Поміркуй про це. Твоє життя не таке уже й радісне. Ти в кепській формі. Я ризикую, — вона підвелася й розкрила сумочку. — Ось кілька листів, що прийшли на стару адресу.
Я поглянув на штемпелі.
— Вони кількамісячної давнини. Деніз, ти могла би раніше їх мені передати.
— Чи не все одно? У тебе й так забагато кореспонденції. Ти не відповідаєш на більшість листів. Тому яка тобі з них користь?
— Оцей ти розкрила й запечатала знову. Він від Гумбольдтової вдови.
— Кетлін? Вони ж розлучилися задовго до його смерті. Годі вже, он ідуть твої талановиті правники.
Томчек і Сроул увійшли до зали засідань. З протилежного боку до неї вступив Людожер Пінскер у крикливому яскраво-жовтому костюмі з трикотажу подвійного плетіння, великій жовтій краватці, що лежала на його сорочці, наче сирний омлет, і в брунатних черевиках двох відтінків. Його сива голова була кошлата, наче в дикого звіра. Він тримався як боксер-професіонал. Хотів би я знати, ким він був у минулому житті. Ким ми всі були.
* * *
Зрештою, ми не зустрічалися з Деніз і Пінскером, лише зі суддею. Томчек, Сроул і я увійшли до його кабінету. Суддя Урбанович, хорват чи, можливо, серб, кругленький і лисий товстун із трохи пласким обличчям. Він був сердечний і дуже культурний. Навіть запропонував нам по чашечці кави. Його привітність викликала думку про «комітет пильності».
— Ні, дякую, — відповів я.
— Ми вже мали п’ять судових засідань, — почав Урбанович. — Цей спір завдає шкоди обом сторонам — але, не їхнім адвокатам, звісно. Бути на трибуні для свідків — нестерпно для такої чутливої й творчої людини, як пан Сітрин…
Суддя хотів дати мені відчути іронічний підтекст цих слів. Чутливість у зрілого чиказьця, якщо вона, звісно ж, справжня, була виліковним різновидом патології. Але чоловік, що його прибуток у найуспішніші роки перевищував двісті тисяч доларів, лише вдавав чутливість. Чутливі рослини не збивають такої грошви.
— У допитах пана Пінскера мало приємного, — звернувся до мене суддя Урбанович. — Він прихильник суворих методів. Він не може правильно вимовити заголовків ваших книжок, як і назв французьких, італійських або навіть англійських компаній, що ви з ними мали справу. До того ж вам не до вподоби його кравець, стиль його сорочок і краваток…
Одним словом, шкода було б напускати на мене цього небезпечного, несамовитого шаленця, але якщо я й далі гнутиму своє, суддя дасть йому волю.
— Три, чотири, п’ять разів ми вели переговори з пані Сітрин, — сказав Томчек.
— Ваші пропозиції були не досить вдалі.
— Ваша честь, пані Сітрин отримала великі суми, — втрутився я. — Ми пропонуємо чимраз більше, та її вимоги весь час зростають. Якщо я поступлюся, чи гарантуватимете ви, що я знову не опинюся в суді наступного року?
— Ні, але я можу спробувати. Я можу ухвалити рішення res judicata[197]. Ваша проблема, пане Сітрин, у доведеному вами вмінні заробляти великі гроші.
— Тільки не останнім часом.
— Просто ви зараз пригнічені цим процесом. Якщо я закрию справу, ви знову матимете волю й зможете заробляти захмарні суми. Ви мені ще й подякуєте.
— Пане суддя, я старосвітський чоловік, а може, навіть допотопний. Я ніколи не засвою методів масової продукції.
— Не переймайтеся цим так, пане Сітрин. Ми впевнені у вас. Ми бачили ваші статті у «Лук» і в «Лайф».
— Але «Лайф» і «Лук» уже не виходять. Можливо, вони теж віджили своє.
— Ми маємо ваші податкові декларації. Вони свідчать зовсім про інше.
— Та все ж, — сказав Форрест Томчек, — коли йдеться про надійний бізнес-прогноз, як мій клієнт може гарантувати, що матиме творчі здобутки?
Урбанович відповів:
— У будь-якому разі, неможливо уявити, щоби прибуток пана Сітрина колись опустився нижче п’ятдесятивідсоткової податкової ставки. Тож, якщо він щороку сплачуватиме пані Сітрин тридцять тисяч, це коштуватиме йому лише п’ятнадцять тисяч доларів за реальним курсом. До повноліття молодшої дочки.
— Таким чином протягом наступних чотирнадцяти років, або ж майже до мого сімдесятиліття, я повинен заробляти сто тисяч доларів на рік. Мене не може це не дивувати, ваша честь. Ха-ха! Не думаю, що мій мозок аж такий потужний.
