Твори - Гі де Мопассан
— Скажи мені,— мовив він, — яка квітка тобі найбільш подобається; я замовлю тобі таку брошку.
Аннета здивувалася:
— Брошку? Як це?
— Із самоцвітів того самого кольору: якщо це мак, то з рубінів, якщо волошка, то з сапфірів, а листячко із смарагдів.
Аннетине обличчя засяяло тією вдячною радістю, якою пожвавлюються обличчя жінок, коли їм нагадують про дарунки.
— Волошка, — сказала вона, — це так мило!
— Хай буде волошка. Замовимо її зразу, як вернемось до Парижа.
Дівчина вже не тікала, прив'язана до нього думкою про цю коштовність, яку силкувалась собі уявити.
— А чи багато часу потрібно, щоб зробити таку брошку? — спитала вона.
Бертен засміявся, почуваючи, що вона впіймалась.
— Не знаю, це залежить від роботи. Ми попросимо ювеліра.
Раптом вона згадала про недавню скорботну подію:
— Мені не можна буде носити її, бо я в глибокій жалобі!
Він узяв дівчину під руку і притиснув її до себе.
— Ну, то сховаєш брошку до кінця жалоби, це не завадить тобі милуватися нею.
Як і вчора ввечері, він ішов між матір'ю й дочкою, почуваючи їхні плечі, і, щоб бачити, як вони піднімають на нього однаково сині очі, покраплені чорними цяточками, він говорив із кожною по черзі, повертаючи голову то до одної, то до другої. В сонячному сяйві він менше плутав тепер графиню з Аннетою, але щораз більше плутав дочку з відроджуваним спогадом про колишню матір. Йому хотілось обох їх цілувати — одну, щоб знову відчути на її щоці та шиї трохи тієї рожевої й білявої свіжості, якою він колись тішився і бачив тепер її чудове повернення, а другу, — тому, що все ще кохав її і чув від неї могутній поклик давньої звички. Він бачив і розумів, що його давно вже пригасле бажання й чуття оживало від появи воскрес-лої юності його коханки.
Аннета знову подалася по квіти. Олів’є вже не кликав її, ніби дотик її руки і її радість від обіцяного дарунку заспокоїли його. Але він стежив за всіма її рухами з тією втіхою, яку почуваєш, дивлячись на істоти чи речі, що чарують нам очі й п’янять нас. Коли дівчина верталася з букетом, він дихав глибше, несвідомо шукаючи щось від неї, трохи її подиху чи тепла тіла в схвильованому від її бігу повітрі. Він дивився на неї із захватом, як дивляться на світанок, як слухають музику; його поймало солодке тремтіння, коли вона нахилялась, випростувалася, піднімала обидві руки, щоб поправити зачіску. І вона чимраз більше пробуджувала в ньому спогади про колишнє… І сміх, і пустощі, й рухи викликали у нього на устах смак давніх поцілунків; далеке минуле, точне відчуття якого давно вже він утратив, вона перетворювала в щось подібне на теперішнє, про яке він тільки міг мріяти; вона плутала в його серці час, — дні й роки, — і, запалюючи погаслі почуття, непомітно для нього мішала вчорашній день із завтрашнім, спогад із надією.
Олів’є питав у своєї пам’яті, чи мала графиня в пору найповнішого свого розквіту цю грайливу чарівність кізки, сміливу, вибагливу, непоборну чарівність, подібну до грації тварини, що бігає і скаче. Ні. Вона була пишніша й не така дика. Міська дівчина, а потім міська жінка, вона ніколи не дихала повітрям полів, не жила серед природи, вона розцвіла красою в затінку мурів, а не під сонцем неба.
Коли вони повернулись до замку, графиня сіла за низенький столик у віконній ніші писати листа, Аннета подалася в свою кімнату, а художник знову вийшов із дому й поволі ходив з цигаркою в роті, заклавши за спину руки, по в’юнких стежках парку. Але не заходив далеко, щоб не загубити білий фасад чи шпилястий будинок. Тільки-но зникав він за деревами та чагарником, на душі у Бертена ставало похмуро, немов хмара заступила сонце, а коли замок знову показувався у просвіті листя, він зупинявся на мить, розглядаючи дві лінії високих вікон. Потім знову йшов.
Він почував себе схвильованим, але вдоволеним. Чим? Усім.
Повітря здавалось йому чистим, життя прекрасним. Він знову почував у тілі хлоп’ячу легкість, бажання бігати й ловити руками жовтих метеликів, що роїлися над лугом, немов вони були підвішені на гумових нитках. Він наспівував оперні арії. Кілька разів підряд він повторював знамениті слова Гуно: «О, дай мені тобою милуватись», — відкривши в них не знану досі напрочуд ніжну виразність.
Зненацька він спитав сам себе, як могло статися, що він так швидко змінився. Вчора, в Парижі, він був усім невдо-волений, розчарований, роздратований, а сьогодні — спокійний, усім задоволений, немов якийсь добродійний бог змінив йому душу. «Цьому доброму богові,— думав він, — годилося б заодно замінити мені тіло й зробити мене молодшим». Зненацька він побачив Джуліо, що полював у чагарях, гукнув його, і коли собака, прибігши, сунув йому під долоню вузьку голову з довгими патлатими вухами, Бертен сів на траву, щоб приголубити його, називав ласкаво, поклав собі на коліна, став гладити й розчулився так, аж поцілував пса, як роблять жінки, що в них мліє серце при кожній нагоді.
Після обіду вони не пішли гуляти, а просиділи вечір у вітальні, по-родинному.
Раптом графиня сказала:
— Одначе нам треба скоро звідси виїхати.
— О, не кажіть цього! — скрикнув Олів^є.— Ви не хотіли покидати Ронсьєр, поки мене тут не було. А як я приїхав, то тільки й думаєте, щоб утекти!
— Однак, любий друже, ми не можемо тут без кінця сидіти втрьох!
— Йдеться не про безконечність, а про кілька днів. А я ж, бувало, жив тут у вас цілими тижнями.
— Так, але за інших обставин, коли дім був для всіх відкритий.
Тоді Аннета почала просити:
— О мамо, ще тільки два-три дні! Він так добре вчить мене грати в теніс. Мені прикро, коли програю, зате потім я сама вдоволена з свого успіху.
Ще вранці графиня гадала, що таємниче перебування її друга
