Твори - Гі де Мопассан

Сидячи сама в кімнаті, вона все думала, звідки взявся цей новий напад нудьги. Чи не зазнала вона одного з тих непомітних почуттів, дотик яких такий миттєвий, що розум його не пам’ятає, але від яких так довго тремтять найчут-ливіші струни серця? Можливо. Проте, який? Вона пригадала декілька неприємних хвилин, в яких не хотіла признатись сама собі серед безлічі пережитих нею відтінків почуття, бо кожна хвилина приносила їй що-небудь своє. Насправді ж вони були надто незначні, щоб спричинити цей пригнічений настрій. «Я вимоглива без міри, — думала вона, — я не маю права так себе мучити».

Вона відчинила вікно, щоб подихати нічним повітрям, і, поклавши лікті на підвіконник, дивилась на місяць.

Легенький шум примусив її нахилити голову, і вона побачила: біля замку походжав Олів’є. «Чому ж він сказав, що йде до себе? — промайнуло в голові у графині.— Чому не попередив мене, що гулятиме, не покликав піти разом з ним? Адже він добре знає, що я була б щаслива. Що ж його спонукало?» Думки про те, що він не захотів прогулятись із нею, що воліє гуляти один у цю чудову ніч, курячи цигарку, — вона бачила червоний вогник, — один, тим часом як він міг би дати їй радість бути біля нього, мука про те, що в нього немає постійної потреби в ній, що він не завжди бажає її, заронила в її душу нову зернинку розпачу.

Вона вже збиралась зачинити вікно, щоб не бачити Олів’в, щоб не піддатися спокусі покликати його, як раптом він підвів очі й побачив її.

— Що це ви мрієте, милуєтесь зірками, графине? — обізвався він.

— Так, а ви теж, як я бачу? — відповіла вона.

— О, я просто курю.

Вона не витримала й спитала:

— Чого ж ви не попередили мене, що вийдете?

— Я тільки хотів викурити цигарку. До речі, я вже вертаюсь до себе.

— То на добраніч, друже.

— На добраніч, графине.

Графиня підійшла до низенького стільця, сіла й заплакала; покоївка, з’явившись на її поклик, побачила її почервонілі очі й сказала співчутливо:

— Ох пані, у вас завтра знову буде поганий вигляд.

Спала графиня кепсько, її морозило, мучили кошмари.

Прокинувшись, вона сама відчинила віконниці й вікна, щоб глянути в дзеркало. Обличчя в неї було пом’яте, повіки набрякли, шкіра пожовкла; і такий нелюдський біль схопив її, що їй схотілося прикинутись хворою, лягти в ліжко й не виходити до вечора.

Потім її пойняло раптове бажання виїхати, непереможне бажання виїхати першим поїздом, покинути цей ясний край, де під осяйним сонцем серед полів занадто помітні незгладимі сліди, залишені горем та життям. В Парижі живуть у затінку помешкань, куди крізь важкі завіси навіть удень проникає тільки блякле проміння. Там вона знову стане собою, вродливою, з блідим обличчям, що якраз Л потрібне при цьому тьмяному освітленні. Нараз перед її очима промайнуло обличчя Аннети, що грала в теніс, таке свіже, рум’яне, з трохи розкуйовдженим волоссям, — і вона зрозуміла, яка несвідома турбота крає її серце. Вона не заздрила доччиній красі. Ні, певна річ, але відчула й призналась собі вперше, що ніколи не варто показуватись поруч із нею при ясному світлі дня.

Вона подзвонила і, навіть не випивши чаю, наказала готуватися до від’їзду, написала кілька телеграм, навіть замовила собі телеграфом вечерю, поквитала сільські борги, дала останні розпорядження, влаштувала все за якусь годину, охоплена гарячковою нетерплячістю, що дедалі більшала.

Коли вона вийшла, Аннета й Олів’є, які вже знали про це рішення, почали здивовано розпитувати її. Потім, бачачи, що графиня не дає про цей раптовий від’їзд жодного пояснення, вони стали бурчати й ремствувати. В поїзді вони теж виявляли незадоволення — аж до того часу, поки попрощалися на вокзалі в Парижі.

Подаючи Бертенові руку, графиня спитала:

— Чи не прийдете завтра обідати?

Він трохи сердито відповів:

— Певно, що прийду. А все-таки не гаразд ви вчинили. Нам так гарно було там утрьох.

Ill

Лишившись на самоті з дочкою в кареті, що везла їх додому, графиня зненацька відчула в собі спокій і тишу, немов би пережила щойно страшну кризу. Вона легше дихала, усміхалася будинкам, радісно пізнавала все місто, звиклі риси якого справжні парижани, сказати б, носять в очах та в серці. Побачивши одну крамницю, вона вже знала, які стоятимуть далі вздовж бульвару, і уявляла обличчя крамаря, яке так часто бачила за вітриною. їй здавалось, що вона врятована. Від чого? Заспокоєна. Чим? Певна. В чому саме?

Коли карета спинилась під склепінням брами, вона легко сплигнула й швидко увійшла в півтемряву вестибюлю, далі в півтемряву вітальні, тоді в півтемряву своєї кімнати. Там вона спинилась на мить, задоволена, що тут вона у безпеці,— в цьому туманному, невиразному паризькому світлі, яке ледве сяє, при якому доводиться більше здогадуватись, ніж бачити, де можна показувати, що подобається, і ховати, що хочеш. І несвідомий спогад про блискуче світло серед полів бринів у ній, як відгук пережитого страждання.

Коли вона вийшла обідати, чоловік, допіру вернувшись, ніжно поцілував її й мовив усміхаючись:

— Я так і знав, що друг Бертен привезе вас додому. Недарма я його послав.

Аннета серйозно відповіла тим особливим голосом, яким говорила, коли жартувала, не сміючись при цьому:

— О, він багато клопоту мав! Мама ніяк не хотіла їхати.

Графиня, трохи зніяковівши, нічого не сказала.

Цього вечора вони нікого не приймали. Взавтра пані де

Гійруа цілий день їздила по крамницях, купуючи й замовляючи все, що було їй потрібно. Вона змолоду, майже

з дитинства, любила подовгу стояти перед дзеркалами у великих майстернях, приміряючи вбрання. Вже входячи в крамницю, вона раділа від думки про всі подробиці цієї клопіткої репетиції за кулісами паризького життя. їй приємно було чути шелест суконь майстринь, що збігались до неї, їхні усмішки, поради й розпитування, а господиня, швачка чи корсетниця була для неї особою значною, графиня її шанувала як художницю, висловлювала їй свою думку, щоб та дала пораду. Ще приємніше було почувати на собі проворні руки молодих дівчат, що роздягали й одягали її, обережно повертаючи перед її граціозним образом у дзеркалі. Тремтіння від дотику їхніх пальців до шкіри, шиї чи волосся були наймилішими й найсолодшими ласощами в її житті елегантної жінки.

Проте сьогодні вона не без тривоги збиралася пройти без вуалі й капелюха перед