Твори - Гі де Мопассан

Одного ранку, коли ввійшла її покоївка і, розчинивши віконниці та відслонивши завіси, спитала:

— Як, пані, сьогодні почуваєте себе? — вона, виснажена, від сліз, відповіла:

— О, погано! Справді, я зовсім без сил.

Покоївка, тримаючи тацю із чаєм, глянула на господиню і, побачивши, яка бліда вона на білій постелі, зворушено пробурмотіла з сумним і щирим виразом:

— Справді, пані, у вас дуже поганий вигляд. Вам треба полікуватись.

Тон, яким це було сказано, мов голкою вколов графиню просто в серце, і коли покоївка вийшла, вона підвелася й глянула на своє обличчя у великій дзеркальній шафі.

Побачивши себе, вона остовпіла, злякавшись запалих щік, почервонілих очей і всього спустошення, що вчинило страждання на її обличчі за кілька днів. Власне обличчя, яке вона так добре знала і на яке так часто дивилась у дзеркала, — обличчя, в якому вона вивчила всі його кокетливі вирази, всі усмішки, з якого вже не раз усувала блідість, стирала дрібні сліди втоми й нищила легенькі зморшки, що з’являлися вдень у куточках очей, — це обличчя раптом видалося їй обличчям чужої жінки, новим обличчям: так спотворила його недуга.

Щоб краще розглянути себе і краще впевнитись у цьому несподіваному лихові, вона підступилась до дзеркала так близько* що торкнулась його чолом, і подих її, стелячись парою по склу, затьмарив і майже стер її блідий образ. Вона мусила взяти хусточку та витерти дзеркало і потім, тремтячи від хвилювання, довго й терпляче досліджувала зміни свого обличчя. Легким дотиком пальця розправила шкіру на щоках, розгладила її на чолі, підняла волосся, одвернула повіки, щоб роздивитись білки очей. Далі вона розкрила рот, оглянула трохи потемнілі зуби, стурбувалася синявим кольором ясен та жовтизною шкіри над щоками й на скронях.

Вона так заклопоталась, оглядаючи свою змарнілу красу, що не почула, як розчинились двері, і затремтіла всім єством, коли покоївка позад неї мовила:

— Пані, ви забули випити чай.

Графиня обернулась, зніяковівши, здивувавшися й засоромившись, а служниця, вгадуючи її думки, сказала:

— Ви багато плакали, пані, а ніщо так не виснажує шкіри, як сльози. Від сліз кров обертається на воду.

Коли графиня сумно додала: «Та й літа вже не ті», — покоївка вигукнула:

— Пані, ви ще не в таких літах! Кілька днів відпочинку — і все зникне. Треба, пані, гуляти й не плакати ні в якому разі.

Одягшись, графиня зразу ж подалася в парк і вперше після смерті матері зайшла в садок, де любила колись доглядати й рвати квіти, звідти подалася до річки й гуляла понад берегом до сніданку.

Сівши проти чоловіка поруч дочки, вона сказала, щоб довідатись про їхню думку:

— Сьогодні я почуваю себе краще. Мабуть, я не така бліда?

— О, у вас іще дуже поганий вигляд, — відповів граф.

Серце її стиснулось, і сльози підступили до очей, бо вона

звикла плакати. До самого вечора, і взавтра, і в наступні дні, коли вона думала чи про матір, чи про себе саму, раз у раз ридання перехоплювали їй горло й сльози бриніли на очах, але, щоб не полились вони й не порили щік, вона стримувала їх і надлюдським зусиллям звертала свою думку на щось стороннє, не давала їй волі, підкоряла її собі, гнала геть від свого горя — силкувалася заспокоїтись, розважитись, не згадувати більше ні про що сумне, аби на обличчі її знову заграли барви.

Вона не хотіла їхати до Парижа й бачитись з Олів’є Бертеном, поки не стане такФЮ, як була. Розуміючи, що вона занадто схудла, а жіноче тіло в її літа потребує повноти, щоб бути тугим і пругким, вона намагалася збуджувати апетит прогулянками по шляхах та сусідніх лісах, і хоч поверталась додому стомлена, не почуваючи голоду, багато їла силоміць.

Граф, якому хотілось вернутися до Парижа, не розумів її упертості. Нарешті, бачачи її непоборний опір, він заявив, що їде сам, даючи графині волю повернутись, коли вона схоче.

Другого дня вона одержала телеграму із звісткою про приїзд Олів’є.

їй хотілось тікати — так вона боялась його першого погляду. Вона збиралася перечекати ще тиждень-два. За тиждень, доглядаючи себе, можна зовсім змінитися на обличчі, бо жінки, навіть здорові й молоді, за день дуже змінюються від найменшого хвилювання. Але сама тільки думка показатись Олів’є серед білого дня, серед поля, під яскравим сонцем серпневого дня поруч із свіженькою Ан-нетою так стурбувала її, що вона вирішила не їхати на вокзал, а чекати його в півтемній вітальні.

Сівши у себе в кімнаті на канапу, вона замислилась. Завіски вряди-годи колихались від жаркого вітерця. В повітрі розлягалося сюрчання коників.

Ніколи ще не почувала графиня такого суму. Це не був той страшний гнітючий біль, що приголомшив її серце й пригнобив, знищив її біля тіла коханої матері. Цей біль, що здавався їй невигойним, обернувся за кілька днів на якийсь журний спогад; але тепер її мовби захопила й понесла глибока хвиля туги, в яку її втягло непомітно і з якої вона вже ніколи не вирине.

їй хотілося плакати, дуже хотілось, але вона стримувала себе. Коли очі зволожувались від сліз, вона мерщій витирала їх, підводилась, ходила, дивилася на парк та на чорних круків, що поволі кружляли в блакиті над високими деревами.

Потім підступалася до дзеркала, пильно оглядала себе, витирала сліди сліз, доторкаючись пуховичком з рисовою пудрою до кутиків очей, і зиркала на годинника, силкуючись відгадати, де саме зараз їде Олів’є.

Як і всі жінки, охоплені справжньою чи вигаданою скорботою, графиня почувала до нього нестримне кохання. Адже він був для неї всім, всім, дорожчим, ніж саме життя, всім тим, чим стає для нас єдина любима істота, коли насувається старість.

Аж тут надворі заляскав батіг. Вона підбігла до вікна й побачила запряжений двома кіньми фаетон, що об’їжджав поляну. Олів’є, який сидів поруч Аннети в глибині екіпажа, замахав хусточсою, вгледівши графиню, а вона привітала його обома руками. Потім вийшла, і хоч серце її завмирало, вона була вже щаслива, вже тремтіла, радіючи, що бачить його так близько, що може розмовляти з ним.

Вони зійшлись у передпокої біля дверей до вітальні.

Він у нестримному пориві простяг до неї руки й вигукнув, щиро схвильований:

— Ох бідолашна графине, дозвольте ж поцілувати вас!

Вона заплющила очі, схилилась і пригорнулася до нього,

підставляючи щоки, і поки він цілував її, шепнула: «Люблю тебе».

Потім Олів’є,