Присмак волі - Володимир Кільченський

Андрієві з Іваном випало стояти на варті після півночі, і вони, стриноживши коней, завалилися відпочивати головами один до одного. Опівночі їх розбудили хлопці, які провели свій час на варті, і вони, швидко отямившись, зайняли зручне місце для охорони товаришів, котрі відпочивали. Прилягли на відстані декількох сажнів один від одного, і кожен вслухався у нічне різноголосся. Одноманітні звуки причаровували дозорців, і коли голова Андрія падала на складені навхрест руки, Іван, глянувши у бік напарника, збадьорював його:

— Андрію, не спи, дивися, що там у тебе попереду перебігло! Чи не вовк часом?! — гукав Іван.

Підлужний також не лишався у боргу, і коли голова Івана нахилялася, намацував на землі камінець і кидав у бік товариша. Той, у свою чергу, сварився до Андрія кулаком.

Нарешті небо посвітлішало і навколо стало видно обриси дерев, навіть на віддалі, проте хлопці знали, що саме цей час є найнебезпечнішим для козаків, що дрімали. Охоронці вже забули про сон і вдивлялися в обриси вранішніх тіней, а легенький туманець по вибалках додавав химер ще не закінченій ночі.

Підлужний побачив віз, а вже потім почув його поскрипування. Той віз ніби коливався у вранішньому туманці та неспішно котився, запряжений двома круторогими волами.

— Іване, підіймай усіх, а я — на чатах, — прошепотів Андрій, підповзаючи до товариша.

Іван швидко зник у світанковому мареві, та через деякий час уже з’явився разом із заспаним Макаром, що хотів власними очима роздивитися, що ж то за люд рухається возами.

— Схоже, це мирні селяни. Та всі хлопці вже на ногах... Я вийду один, без шаблі та в оцьому потертому сіряку, яким уночі вкривався. Ви уважно спостерігайте, — розпорядився Пилипенко і, піднявши із землі якусь ломаку, пішов до возів, що рухалися назустріч.

Хлопці зарядили луки і сиділи тихо, поглядаючи, що діятиметься на шляху. Андрій побачив, як Макар підійшов до переднього воза і привітався, поклонившись візникові. Той, злізши з воза, про щось став говорити з Макаром, а він стояв та показував руками у різні боки, нібито заблукав. Нарешті вони про щось домовились, і Андрій побачив, як з воза Макарові подали ківш води, і він, уклонившись на знак вдячності, почвалав у той бік, звідки їхали вози.

Два вози швидко, без будь-якої шкоди для їхніх господарів, зникли з поля зору хлопців, а збоку виріс із-за пагорба Макар і швидко підійшов до хлопців.

— Це були втікачі від переслідувань Вишневецького... На возі — тільки домашні пожитки і провіант, та й дітлахи спали, — швидко відповів Макар на мовчазне запитання хлопців.

— Напевне, десятнику Макаре, вони не запідозрили, що ви — козак, ви ж бо таким сіромахою зробились, що і ми б водички дали, — пожартував Підлужний.

Пилипенко посміхнувся і відказав:

— Добре ж вам насміхатися з десятника... А от ми сьогодні маємо побіля Хмільника все видивитись і завтра вранці встигнути в Синявку, де нас чекатиме військо Ганжі.

Усі поспіхом поснідали та вирушили в дорогу. Макар наказав глядіти на всі очі, бо Ганжі цікаві найменші подробиці про події, які тут відбуваються. Макару і всім іншим пришилася до душі витівка з обшарпаним сіряком, і десятник наказав Павлові з Яремою одягтися якнайгірше, вимазати коней у багнюку, а зі зброї взяти лише пістолі та ножі.

— Будете їхати попереду нас, привертатимете до себе увагу. Ми на відстані приглядатимемо за вами, — наставляв Пилипенко.

Хлопці, замурзані, немов місяць не бачили води, поїхали попереду сажнів за триста.

Андрій з Іваном та Саньком увесь час стежили за тими, хто їхав попереду, і коли вдалині з’явилося з десяток вершників, що рухалися з Хмільника, хлопці непомітно наблизилися по узбіччю до своїх.

Підлужний здалеку побачив, що назустріч їдуть шляхетські вершники, це було помітно по конях та одягові. Коли порівнялися з ними, хлопці послужливо дали дорогу шляхтичам. Ті зневажливо поглядали на хлопів, а коли вже роз’їхались, один з них окликнув козаків:

— Звідки ви взялися, такі голодранці? Чи не козаки ви Хмелеві, що такі замурзані?

Треба було щось відповідати, а Павло мовчав, і от нарешті почули його голос:

— Та які ми козаки?.. У нас і шабель немає. Пограбували нас у дорозі, вертаємось без возів... Усе відібрали грабіжники лісові, ми ледве ноги винесли звідти!

Шляхтичі про щось порадились, і один з них крикнув уже навздогін хлопцям:

— Забирайтеся скоріше звідси, а то і без голів залишитеся, дуки задрипані.

У Підлужного відлягло від серця. Слава Господу, що так обійшлося, інакше треба було б встрявати у сутичку. Тоді їхня вилазка провалилася б. Два ворогуючих роз’їзди мирно роз’їхалися в різні боки, чим був задоволений Макар, бо через деякий час наздогнав їх і наказав Андрієві зупинити Павла з Яремою із в’їздом до лісу.

Швидко всі зібралися та вибрали, де густіший ліс і щоб подалі від шляху.

— Тепер чекатимете тут нас з Андрієм, а ми з ним у Хмільник на своїх двох підемо! — розпорядився Макар і наказав Андрієві одягнутися якнайгірше, а зі зброї взяти тільки ніж.

Андрій узяв дрантя з Павла і натягнув на себе. Підійшов до свого Орлика і погладив