Присмак волі - Володимир Кільченський
— Не проґавте його, хлопці! Треба наздогнати, скарати на смерть! — закричав Макар.
Тут Андрій побачив, як Санько швидко зістрибнув з коня і, на ходу виймаючи стрілу, присів, випустив її у втікача. На мить ворогуючі застигли і дивилися, що буде з утікачем. Проте надії шляхтичів були марними: вершник, випустивши повід, випрямився і миттєво вилетів із сідла. Тепер уже решта ворогів під направленими на них шаблями кинули зброю на землю. Козаки швидко взяли їхніх коней під вуздечки і примусили злізти із сідел та хутенько позабирали у них вогнепальну зброю.
— Отак краще буде! — вигукнув Санько і задоволено подивився на хлопців.
Іншого разу всі могли посміятися та похвалити Голоту, але на землі лежали двоє забитих товаришів, і козакам було не до жартів. Змусили шляхтичів копати могили для своїх. Макар сумовито промовив:
— Для наших братчиків самі копатимемо, щоб могила чистою була...
Шляхтичі рили землю поспіхом, не знаючи, чия це буде могила, і з ненавистю поглядали на козаків, а один з них копав з такою люттю, що заступилно на його заступі тріснуло навпіл, і він, тримаючи в руках уламки, дивився з-під лоба. Підійшов Пилипенко, наказав йому вилізти з ями. Шляхтич, похмуро поглядаючи на Макара, виліз, кинув уламки заступа на землю.
— Зв’яжіть його та відведіть від інших... Допит вчиню йому, — наказав Макар хлопцям.
Швидко зв’язали шляхтичеві руки і повели за кущі, де стояли козацькі коні.
— Як звати тебе, чоловіче? — звернувся Макар до пов’язаного шляхтича.
Полонений молодий поляк мовчав, і тоді Пилипенко сказав своїм:
— Ану, хлопці, приготуйте йому палю... Вони в Погребищі не один десяток людей посадили. Хай попробує і він!
Санько з Павлом кивнули головами та пішли вибирати підходяще дерево. Через декілька хвилин повернулись, несучи вдвох чималенький стовбур.
— Готуйте йому, хай посидить... Може, розмовлятиме краще, сидячи... — продовжив Макар і повторив своє питання.
Шляхтич, не зводячи з палі очей, тихо відповів:
— Заславський Стефан... Але більше нічого не скажу. Вас самих на палі посаджають, холопи!
— Ти не розкажеш, то розкажуть інші, коли дивитимуться, як ти будеш крутитися на палі... А ми почекаємо, — продовжував Макар і наказав хутчіше стругати палю.
Хлопці підвели Стефана та, зав’язавши йому руки вздовж боків, вільний кінець мотузки віднесли убік. Пилипенко подивився, як побагровів шляхтич, і тоді ще раз запитав його:
— Де стоїть військо Вишневецького і куди вас несла лиха година?
Тут Стефан не витримав:
— Пане, за мене батько дасть хороший викуп. У мене батько воєвода, князь!..
— Викуп — то добре, награбовані гроші ми згодні забрати... А як не розкажеш, то й викупляти нікого буде. Хіба що купу лайна, — іронічно зауважив Макар і подав знак хлопцям, щоб знімали штани з підляшка.
— Не чіпайте мене, хлопи. Я все розповім, хоча це вам і не допоможе... Вас скоро всіх переб’ють, як раніше Наливайка... Те ж саме буде і з Хмелем, — розпатякався князівський нащадок.
— От ти якої заспівав, ти вже і Хмеля згадав... Ану, хлопці, підводьте його — задом до палі. Нехай полоскоче його! — гнівно наказав Пилипенко.
Козаки накинулись на норовливого підляшка і, зігнувши його дугою, підвели до палі. Коли гостряк торкнувся сідниці, Стефан заволав не своїм голосом і впав на коліна, просячи пощади у безжального Макара.
— Та мені твій зад не заважає. Розповідай усе, а ми послухаємо... Потім подивимося, — вже спокійніше сказав Макар.
Довелося підляшку все розповісти: про їхній похід з Вишневецьким та про заклик князя до збору війська, перемови з Осолинським про прихід польського війська для боротьби з повстанцями та про місце зібрання шляхетського війська побіля Човганського Каменя на річці Горинь.
Після цього Макар наказав відправити полонених у полк Івана Ганжі. Доручив це зробити двом досвідченим козакам.
— Ти дивися, Стефане, не дуже патякай. Сиди смирно на коні, це ж таки не паля, а то і не діждешся відкупу, хлопці тебе по дорозі зарубають, — повчав на дорогу Пилипенко і наказав хлопцям: — Як буде непереливки, то рубайте голови, щоб нікому не дісталися!
При цих словах полонені опустили очі, і хлопці вирушили в дорогу, помахавши товаришам на прощання.
Обмивши обличчя забитим, поховали їх, загорнули могилу, і Макар прочитав молитву та стиха вимовив:
— Отака наша доля козацька: Скоро й не видно буде, де наших братчиків кістки лежать... Проте вони — у своїй землі, і душі їхні вільними були.
Швидко зібрались і вже меншим складом поїхали далі. А думати про долю козацьку не було коли: навкруги можуть бути ворожі засідки, і смерть може чекати кожного за пагорбком чи за ліском. На щастя, до вечора більше не було пригод, і козаки, вибравши зручну залогу, на випадок ворожого нападу зупинилися на ніч.
Розпалювати багаття Макар Пилипенко заборонив, щоб не накликати на себе біду,
