Пані Боварі - Гюстав Флобер
— Якщо у вас нема готівки, то є ж нерухоме майно.
І він нагадав про мізерну халупу в Барневілі, біля Омаля, що не давала майже ніякого прибутку. Колись вона належала до невеличкої ферми, що її продав іще старий Боварі. Лере знав чисто все про цю справу — і скільки там було гектарів, і які сусіди.
— Бувши вами, — порадив він, — я збув би її з рук; з боргами розплатився б, та ще дещо і залишилося б.
Емма відповіла, що не так-то легко знайти покупця. Він пообіцяв їй напитати людей. Тоді вона спитала, що треба зробити, щоб мати право на продаж.
— Та у вас же є довіреність! — відказав Лере.
Еммі аж світ угору піднявся.
— Лишіть мені рахунок, — сказала вона.
— О! Не варто! — відмагався торговець.
Через тиждень він прийшов знову і похвалився, що після довгих пошуків він знайшов-таки покупця. Якийсь Ланглуа вже давненько накинув оком на той ґрунтець, тільки не каже, яку ціну може запропонувати.
— Про ціну мені байдуже! — вигукнула Емма.
Та Лере запропонував почекати трохи, роздивитися, що то за людина. Найкраще було б з'їздити до покупця, а що Емма не могла цього зробити, то він сам пообіцяв переговорити з Ланглуа. Повернувшись, він доповів, що покупець дає чотири тисячі франків.
Емма аж просіяла на цю звістку.
— Ціна непогана, — зауважив Лере, — нічого бога гнівити.
Половину суми Емма одержала негайно, а коли вона заговорила про рахунок, Лере сказав:
— Слово честі, мені аж жалко позбавляти вас одразу такої солідної суми.
Тоді вона поглянула на асигнації і, уявивши собі, скільки побачень можуть влаштувати їй ці дві тисячі франків, заговорила зніяковіло:
— Як же це? Хіба, може…
— О, — добродушно засміявся комерсант, — з рахунком можна зробити все, що завгодно. Чи ж я не знаю, що бувають усякі сімейні обставини?
І він пильно подивився на неї, поволі пропускаючи поміж пальцями два довгі аркуші паперу. Потім дістав з гамана чотири векселі, на тисячу франків кожен, і розклав їх на столі.
— Підпишіть, — промовив він, — і залишіть гроші собі.
Емма протестувала, ображена.
— Але ж я вам віддаю решту, — нахабно відповідав добродій Лере. — Чи вам іще недогода?
І, взявши перо, написав під рахунком: «Одержано від пані Боварі чотири тисячі франків».
— Та чого вам турбуватись? Адже за півроку ви одержите другу половину за той ґрунтець, а термін останнього векселя припадає після того, як ви матимете ті гроші.
Емма заплуталася трохи в цих розрахунках. У вухах у неї шуміло, ніби золоті монети сипалися з мішків і брязкали кругом неї на паркет. Нарешті Лере пояснив, що в нього в Руані є приятель — банкір Венсар, який дисконтує йому ці чотири векселі. Після цього Лере сам принесе мадам суму, що лишиться після покриття боргів.
Але замість двох тисяч франків він приніс лише тисячу вісімсот: як і належиться, приятель Венсар відрахував двісті за комісію й дисконт.
Потім він недбало попросив дати йому розписку:
— Ви розумієте… Комерція — це таке діло… Буває, що… І дату не забудьте, дату.
Так перед Еммою відкрились широкі обрії здійсненних фантазій. У неї вистачило розважливості відкласти тисячу екю, якими вона оплатила вчасно перші три векселі, але четвертий потрапив у дім саме в четвер, і вражений Шарль почав терпляче ждати, поки повернеться дружина і все з'ясує.
Вона не розповідала йому про цей вексель тільки для того, щоб не турбувати його різними господарськими дрібницями. Вона сіла до нього на коліна, стала лащитись, воркувати горлицею, довго перераховувала речі, які їй довелося брати в кредит.
— Зрештою, ти повинен згодитись, що це не так уже й багато, зважаючи на кількість речей.
Не знаючи, що робити, Шарль незабаром удався до того ж таки Лере. Той дав слово, що все влаштує, нехай тільки пан доктор підпише йому два векселі, в тому числі один на сімсот франків і терміном на три місяці. Щоб якось вийти із становища, Шарль написав до матері драматичного листа. Замість відповіді старенька приїхала сама; коли Емма спитала, чи вдалося йому від неї чогось добитися, Шарль відповів:
— Так, але вона вимагає, щоб їй показали рахунок.
Другого дня рано-вранці Емма побігла до пана Лере і попросила його написати інший рахунок, який не перевищував би тисячі франків, бо, показавши рахунок на чотири тисячі, їй довелося б сказати, що вона вже заплатила дві третини і тим самим признатись у продажу нерухомого майна, — а цей ґешефт торговець зорудував так спритно, що про нього довідались значно пізніше.
Незважаючи на знижені ціни всіх речей, пані Боварі-мати визнала видатки неприпустимо великими:
— Хіба не можна було обійтися без килима? А навіщо було заново перебивати меблі? У наші часи в кожному домі тримали, власне, всього одне крісло — для старших; так було, наприклад, і в моєї матері, а вона, можу вас запевнити, була пристойною жінкою. Не всім же бути багатіями. Та й те сказати, — бездонної бочки не наповниш!.. Я просто соромилась би отак розкошувати, а я ж стара вже, мені потрібні вигода і спокій! Оце вам панство, оце вам витребеньки!.. Як? Шовк на підшивку по два франки? Адже можна було з таким самим успіхом узяти мусліну по десять, а то й по вісім су…
Емма, напівлежачи на козетці, відповідала якомога спокійніше:
— Ну годі вже, годі! Чули вже, чули!
Але свекруха продовжувала вичитувати їм, віщуючи недбалим хазяям цілковиту руїну. А все син винен. Добре хоч те, що пообіцяв скасувати ту довіреність.
— Як?
— А так. Він присягнув мені, — відповіла стара.
Емма відчинила вікно, покликала Шарля, і бідолаха мусив признатися, що мати й справді силою взяла з нього таку обітницю.
Емма вибігла з кімнати, але зразу ж вернулася і велично простягла великий аркуш паперу.
— Дякую, — сказала свекруха і кинула довіреність у вогонь.
Емма вибухла різким, пронизливим, нестримним реготом: з нею сталася істерика.
— Ах, господи! — крикнув Шарль. — І вічно ви, мамо, влаштовуєте їй сцени!
Мати знизала плечима і заявила, що все це одна комедія.
Але тут Шарль уперше на віку збунтувався і став на захист жінки, так що пані Боварі-старша вирішила їхати геть. Вона вибралась додому другого ж дня, а коли син намагався затримати її на порозі, сказала йому:
— Ні, ні! Ти любиш її більше, ніж мене, — ну, що ж, так воно і мусить бути. Нічого робити. Та ще сам побачиш… Бувай здоров! Тепер уже я не приїду «влаштовувати їй сцени», як ти говориш.
І все-таки Шарль почував
