Пані Боварі - Гюстав Флобер
Правда, вона не переставала осипати його різноманітними знаками уваги, починаючи з вишуканих страв і кінчаючи елегантними вбраннями та млосними поглядами. Вона привозила у себе на грудях троянди із Йонвіля і осипала пелюстками його обличчя; дбала про його здоров'я, давала йому поради, як поводити себе; щоб міцніше прив'язати його до себе, сподіваючись на небесну допомогу, вона почепила йому на шию образок Пресвятої Діви. Як добра мати, вона розпитувала його про товаришів. Вона вмовляла:
— Не водися з ними, не ходи нікуди, думай тільки про мене, кохай мене!
Вона хотіла була стежити за його щоденним життям, і їй спало на думку найняти когось, хто б назирав за ним на вулиці. Біля готелю завжди товкся якийсь волоцюга — все приставав до приїжджих; він, звичайно, не відмовився б… Але гордість взяла гору.
— Ну, що ж! Якщо він мене зраджує — велике діло! Нехай і так!
Одного дня, коли вони розсталися з Леоном раніше ніж звичайно і Емма сама поверталася бульваром, їй упали в очі мури монастиря, де вона виховувалась, і вона присіла на лавочку під в'язами. Як спокійно жилося в ті часи! Як заздрила вона тим невловним любовним почуттям, що їх вона намагалась тоді уявити собі з книжок!
Перші місяці подружнього життя, лісові прогулянки верхи, вальс із віконтом, спів Лагарді — все пройшло перед її очима… І раптом перед нею з'явилась постать Леона — така ж далека, як і всі інші.
«Але ж я його кохаю!» — подумала вона.
Ну що ж, нехай! Адже в неї однаково нема і ніколи не буде щастя. Звідки ж береться це відчуття неповноти життя, нетривкості всього, на що вона намагалася спиратись?.. Але якщо є десь на світі сильна й прекрасна істота, благородна натура, повна високих і разом з тим витончених почуттів, з серцем поета і видом ангела, мідно-струнна ліра, що здіймає в небо елегійні епіталами, — чому вона не зустріне випадково такої людини? О ні, це неможливо! Та чи й варто взагалі шукати щось у житті? Все тлін, все омана! За кожною усмішкою криється позіх нудоти, за кожною радістю — прокляття, за насолодою — пересит, і навіть від найпалкіших поцілунків на губах лишається тільки невтоленна жадоба якогось вищого блаженства.
В повітрі пролунав металевий зойк; на монастирській дзвіниці вдарило чотири рази. Четверта година! А їй здавалось, що тут, на цій лавочці, вона сидить уже цілу вічність. Але в одній хвилині може вміститися безліч пристрастей, як у вузенькому завулку — натовп народу.
Емма цілковито поринула в свої переживання і турбувалася про гроші не більше від якоїсь ерцгерцогині.
Але одного дня до неї з'явився якийсь миршавий, червонолиций, лисий чоловічок і сказав, що його прислав пан Венсар із Руана. Він повисмикував шпильки, якими була зашпилена бічна кишеня його довгого зеленого сюртука, застромив їх у рукав і ввічливо подав їй якийсь папір.
То був підписаний Еммою вексель на сімсот франків: Лере не додержав своїх обіцянок і передав його банкіру.
Пані Боварі послала по Лере служницю. Крамар не зміг прийти.
Тоді незнайомець, — він усе стояв, глипаючи на всі боки з-під рудявих кущуватих брів, — з наївним виглядом спитав:
— То що сказати панові Венсару?
— Ну… — відповіла Емма, — перекажіть йому… що в мене зараз… На тім тижні… Хай почекає… Так, так, на тім тижні.
І чоловік пішов, не сказавши ні слова.
Одначе другого дня, о дванадцятій годині, Емма одержала протест; побачивши гербового папера, а на ньому в різних місцях великими літерами: «Судовий пристав м. Бюші, метр Аран», вона так перелякалася, що негайно побігла до торговця мануфактурою.
Вона застала його в крамниці; він перев'язував саме якийсь пакунок.
— Моє шануваннячко! — сказав він. — Я до ваших послуг.
Проте Лере не кинув своєї роботи; йому допомагала горбатенька дівчинка років тринадцяти, що була в нього за прикажчика й за куховарку.
Потім, голосно ляскаючи дерев'яними черевиками по сходах, він піднявся з крамниці на другий поверх, — Емма йшла за ним, — і завів її до тісного кабінету, де на великому письмовому столі соснового дерева лежав стос конторських книг, притиснутий залізною поперечкою на висячому замку. Біля стіни виднів над сувоями ситцю величезний сейф — у ньому зберігались, очевидно, не тільки гроші та документи. Справа в тому, що пан Лере позичав гроші під заставу, і в сейфі вже лежав і золотий ланцюжок пані Боварі, і сережки дядька Тельє, який кінець кінцем мусив продати свій трактир і купити в Кенкампуа невеличку бакалійну крамничку; там бідолаха й помирав від катару, жовтіший на лиці від воску свічок, якими він торгував.
Лере сів у велике солом'яне крісло і спитав:
— Ну, що новенького?
— Дивіться.
І вона показала йому папірця.
— То що я можу зробити?
Тоді Емма скипіла й нагадала йому, що він дав обіцянку не опротестовувати її векселів; він не відмовлявся.
— Але ж я мусив; самому гроші потрібні були до зарізу.
— Що ж тепер буде? — спитала Емма.
— О! Це дуже просто: спочатку суд, а потім опис майна… Та й більш нічого.
Емма ледве стрималась, щоб не вдарити його. Спитала лагідно, чи не можна якось урезонити пана Венсара.
— Таке сказали — урезонити Венсара! Зразу видно, що ви його не знаєте… Це лютий тигр…
А все-таки пан Лере мусив втрутитися в справу і якось допомогти.
— Ну, слухайте: по-моєму, я досі був досить добрий до вас.
Він розгорнув одну із своїх конторських книг.
— Ось!
І почав водити пальцем по сторінках.
— Бачите, бачите… Третього серпня — двісті франків… Сімнадцятого червня — півтораста… Двадцять третього березня — сорок шість… Квітень місяць…
Він спинився, ніби боячись проговоритися.
— Я вже не кажу про боргові зобов'язання пана доктора — одне на сімсот франків і друге на триста! А щодо ваших часткових сплат, відстрочок, процентів — то тут і кінця не виведеш, таке все заплутане. Ні, годі з мене!
Емма плакала, вона називала його навіть «дорогим паном Лере». Але він звертав усе на того «жмикрута Венсара». Та й в нього самого зараз ані сантима за душею: ніхто не платить боргів, кожне дивиться, як би тільки поживитися; такий бідний крамар, як він, не може відкрити кредиту.
Емма замовкла; пан Лере покусував перо; її мовчанка, напевно, стурбувала його, і він озвався знову:
— Хіба, може, цими днями до мене надійде дещиця… Тоді
