Пані Боварі - Гюстав Флобер

Емма здвигнула плечима і більше не розкривала інструмента.

Але, проходячи повз нього, вона зітхала (якщо Шарль був у кімнаті):

— Ах, бідне моє фортепіано!

А коли приходили гості, вона обов'язково говорила їм, що кинула музику і не може тепер займатися нею, — на те є особливі причини. Усі співчували їй. Справді, дуже шкода! Адже в неї такі здібності до музики! Про це навіть говорили лікареві, присоромлювали його. Особливо умовляв його аптекар:

— Ви робите величезну помилку! Ніколи не слід закопувати талант у землю. Зрештою, друже мій, зважте ще на одну обставину: якщо ви зараз допоможете дружині удосконалитись у музиці, то згодом заощадите на музикальному вихованні дочки! Я особисто вважаю, що дітей повинна всього навчати мати. Це — ідея Руссо, і, можливо, вона дещо нова, але я певен, що незабаром вона буде сприйнята всіма, так само як думка про необхідність материнського годування та щеплення віспи.

Отже, через деякий час Шарль знову завів розмову про фортепіано. Емма сердито відповіла, що краще його зовсім продати. Але ж це бідне фортепіано так тішило його пиху… Розстатися з ним було б для Емми, думав Шарль, рівнозначне самогубству якоїсь її частки…

— Якщо хочеш, — сказав він, — можеш брати коли-не-коли уроки, це не такі вже великі витрати.

— Але ж уроки, — відповіла вона, — дають якісь наслідки тільки тоді, коли вони беруться регулярно.

Ось яким чином домоглась вона у чоловіка дозволу їздити до міста раз на тиждень для того, щоб бачитися з коханцем. Через місяць знайомі помітили, що вона зробила значні успіхи в музиці.

V

Це бувало щочетверга. Емма вставала й одягалась — тихенько, щоб не розбудити Шарля, а то він дорікав би їй за те, що вона збирається так рано. Потім починала ходити по кімнаті туди й сюди, спинялась біля вікон і дивилась на площу. Досвітні сутінки колихались попід навісами ринку, і в блідавому передранні ледве-ледве видніли літери вивіски над зачиненими віконницями аптеки.

Коли годинник показував чверть на восьму, Емма йшла до «Золотого лева»; Артеміза, позіхаючи, відчиняла їй двеpi, а потім вигортала заради неї вугілля з-під приску. Емма сиділа на кухні сама. Часом виходила у двір. Івер неквапом запрягав коней, слухаючи одночасно тітку Лефрансуа, яка, вистромивши чепчик з вікна, давала кучерові стільки всяких доручень і напучень, що хтось інший неодмінно все б попереплутував. Емма проходжувалась, цокотячи черевиками по брукованому подвір'ю.

Нарешті Івер, попоївши юшки, нап'явши на себе плаща, запаливши люльку і взявши в руку батога, спокійно вмощувався на передку.

Коні йшли підтюпцем, і перші три чверті льє «Ластівка» частенько зупинялася, щоб підібрати пасажирів, які піджидали її — хто на шляху, а хто перед своїм двором. Ті, що замовили місця ще звечора, примушували себе чекати; дехто з них ще й не вставав з постелі. Івер гукав, кричав, чортихався, а наостанку злазив із передка і грюкав щосили у ворота. Вітер свистів, вриваючись у диліжанс крізь потріскані шибки.

Помаленьку народу насідало все більше — заповнювалися всі чотири лави, — і карета швидше котилася по обсадженій яблунями дорозі, що тягнулась між двома канавами з каламутною водою і, поступово звужуючись, губилася на обрії.

Емма добре знала її всю, від краю і до краю: зараз за лугом буде стовп, потім в'яз, далі оборіг і будка шляхового сторожа; інколи вона заплющувала навмисне очі, щоб потім побачити щось несподіване. Але їй ніколи не вдавалося втратити точне відчуття віддалі.

Нарешті показувалися кам'яниці передмістя, колеса торохкотіли по бруківці, «Ластівка» минала садки, де крізь штахети видніли статуї, гойдалки, виноградні альтани, підстрижені тиси. Потім зненацька відкривалось перед очима все місто.

Спускаючись амфітеатром, ледве мріючи в імлистій поволоці, воно широко розбігалось понад мостами. За ним, непомітно підіймаючись угору, слалося в далечінь — аж до сивого крайнеба — чисте поле. Звідси, зверху, увесь краєвид видавався нерухомим, ніби намальованим. В одному куточку збились докупи заякорені кораблі. Попід зеленими горбами кругліли закрути річки, а довгасті острови чорніли на воді великими застиглими рибами. Над фабричними димарями кучерявились надшарпані по краях величезні сизі султани. До слуху долинали здалеку перегуки гамарень та малинові передзвони церков, що бовваніли в тумані. Безлисті дерева бульварів темніли між будинками, немов фіолетові кущі, а мокрі від дощу дахи мерехтіли попід горою де світліше, де тьмяніше, залежно від висоти. Часом вітер гнав хмари до пагорба Святої Катерини, і вони, ніби повітряні хвилі, безгучно розбивались об бескеття.

Чимось запаморочливим віяло на Емму від цих згромаджених жител, і серце їй аж роздималось, ніби всі сто двадцять тисяч істот, що там трепетали, обдавали її нараз гарячим диханням пристрастей, які вона в них підозрювала. Любов її росла від відчуття простору і бентежно повнилася переплесками невиразного гамору. І вона виливала її на площі, вулиці, бульвари старовинного нормандського міста, що розгорталося в очах у неї в якусь незмірно велику столицю, — вона ніби в'їжджала в новітній Вавілон. Схопившись обіруч за раму, вона вихилялась у вікно карети і глибоко вдихала свіжий вітер; коні рвали з копита, під колесами тьохкало каміння, диліжанс розгойдувався, і кучер здалека нагукував на зустрічні підводи; тим часом руанські обивателі, перебувши ніч у Гійомському лісі, спокійно спускались по схилу в своїх родинних екіпажах.

Біля застави робили зупинку; Емма відстібала свої дерев'яні підошви, перевдягала рукавички, поправляла шаль і, проїхавши ще кроків із двадцять, виходила з «Ластівки».

Місто прокидалось. Прикажчики в фесках протирали вітрини; перекупки з кошиками при боці голосно викрикували свої товари на перехрестях. Емма йшла, опустивши очі, попід самими будинками і радісно усміхалась під чорною вуаллю.

Боячись, щоб її хтось не впізнав, вона майже ніколи не ходила найкоротшим шляхом. Вона пробиралася темними завулками і коли нарешті діставалась до кінця Національної вулиці, де стоїть фонтан, піт котився з неї градом. То був квартал театрів, шинків і повій. Часом Емму обганяла підвода, на якій колихались декорації. Офіціанти у фартухах посипали піском плити тротуарів між зеленими деревцями. Пахло абсентом, сигарами та устрицями.

Емма завертала за ріг і здалеку впізнавала Леона — по кучерях, що вибивались з-під капелюха. Він проходив по вулиці не зупиняючись. Вона йшла за ним до готелю, він підіймався сходами, відмикав двері, входив у кімнату… Які обійми!

Потім сипались цілунки, слова. Коханці розповідали про біль розлуки, передчуття, тривоги; але ось усе забувалось, і вони дивились одне одному в лице з усміхом жадання і кличною ласкою.

Велике ліжко