Син - Філіп Майєр

— Ми з Фінеасом розмовляли саме про це, — дзвінко вимовила вона.

У горлі пересохло, тож їй довелося влити в себе трохи води.

— Так чи інакше, а це правда, — сказав він.

— Фінеас показав мені бухгалтерську книгу.

Батько саме збирався ще щось додати, аж тут до нього дійшов зміст її останніх слів. Джинні хотіла підвести на нього погляд, та не змогла. Тож далі говорила, утупившись у тарілку.

— Наше ранчо на межі розорення.

Спромігшись-таки подивитися батькові в обличчя, дівчина побачила, що воно не виражає анічогісінько. Краєчком ока вловила бабусин погляд, що означав наказ негайно замовкнути.

— Я тепер у курсі всіх наших збитків, — знову донеслися до неї власні слова.

— Ти просто наслухалася дурних балачок старого Фінеаса, — мовив батько.

Він спробував усміхнутися, та не зміг; Джинні відчула, що її лихоманить, — чи не застудилася вона через протяг у потязі?

— …це ранчо — не місце для дівчини з твоїми талантами, — тим часом вів далі батько. — Тож ти вже наприкінці цього літа здобуватимеш вищу освіту. Я, наприклад, у твоєму віці просто не мав такої можливості.

— Твоє життя ніколи не було важчим, ніж моє, — відповіла вона. — А тепер ти їздиш на коні, який коштує двадцять тисяч доларів, і при цьому поводишся так, ніби ми живемо в богадільні. Я добре знаю, що ми втрачаємо щороку чотириста тисяч доларів через твою худобу. Фінеасові набридло без кінця й краю позичати тобі гроші, тож треба негайно щось змінити.

Ось вона й визнала свою зраду.

— Геть з-за столу! — почувся батьків голос.

— Нікуди я не піду, — сказала вона, відчуваючи, що навіть підвестися не зможе, бо ноги не втримають її. — Ти щодня прикидаєшся, ніби працюєш, щоб прогодувати свою родину. А насправді — просто розтринькуєш наші гроші.

— Це мої гроші, а не твої! І ти ще надто маленька, щоб навіть говорити про такі речі.

— Усі наші гроші — надбання прадіда. Ти не заробив із них ані цента.

— Припини негайно!

— Ми не вечеряли разом уже два тижні. Чому? Та тому, що ти маєш час на своїх коней, а на родину — ні. А до того ми не сиділи за одним столом більше ніж п’ять тижнів. І єдине, завдяки чому ти ще можеш гратися у тваринника, — це нафта.

Вона очікувала, що зараз отримає ляпаса. Та батько натомість став навіть спокійнішим.

— Нафта — це джерело грошей, які йдуть на модернізацію нашого ранчо, любонько моя. І завдяки цим грошам нам не доводиться спати просто неба під час перегону худоби: ми можемо сісти в авто й швиденько доїхати до нашої оселі. Літак потрібен для того, щоб оглядати наші землі. Ми-бо не можемо більше дозволити собі наймати так багато об’їзних наглядачів, як раніше.

— А чому б нам не припинити розводити худобу? Тоді ми могли б просто жити на прибутки від нафти.

Він підвівся, розправивши плечі, і підійшов до Джинні. Аж раптом — розвернувся й вийшов з кімнати. Його важкі кроки ніби промовляли: «Цей будинок — досі мій!» Кроки ці все віддалялися, і нарешті вона почула, як грюкнули вхідні двері.

— Ти вчинила безглуздо, — мовила бабуся.

Джинні лишень знизала плечима, думаючи про те, що по-старому тепер ніколи вже не буде. І раптом зрозуміла, що жалкувати нічого. Вона ступила на величезний крок уперед: ще вчора — та навіть годину тому! — їй і на думку не спало б, що можна отаке казати батькові чи будь-кому іншому.

— А я й не знала, що ти його боїшся, — мовила вона до бабусі. — Це тому, що полковник не вписав тебе у свій заповіт?

Стара жінка нічого на це не відповіла.

— Тобі не можна лишатися тут, Джинні, — мовила нарешті бабуся. — А після такого — тим паче.

Дівчина відчула, що була б задоволена, якби їй ніколи більше не довелося розмовляти ні з бабусею, ні з будь-ким іншим із родичів.

— Батько ніколи не дозволить тобі керувати цим ранчо.

— Ніякого ранчо вже давно немає. Ми живемо на прибутки від корисних копалин і на позики, що надає нам Фінеас.

— Хай би що Фінеас утовкмачив тобі в голову — ти повинна знати: він ніколи не дозволить тобі займатися його справами. Бо ти — жінка. Так завжди було.

— Це ми ще побачимо, — твердо подивилася вона в бридке (а зараз — особливо) бабусине обличчя. Джинні враз подумала, що батько й без неї розумів усю безнадійність свого становища, бо по ньому виразно було видно, що він погано спить.

Бабуся акуратно поклала на стіл ніж і виделку, а тоді ретельно розгладила скатертину й ковтнула вина зі свого бокала.

— Я завжди знала, що ти вважаєш мене нудною, — сказала вона. — Ти гадаєш, що я такою народилася і мій характер уже ніколи не зміниться? Чи взагалі нічого про це не думаєш? То знай — коли я вирішила переїхати сюди, то зробила вибір: висловити свою думку чи підкоритися, щоб до мене й надалі ставилися добре. А нині тобі теж довелося вибирати — точнісінько так, як мені колись. Так-от, затям собі, що варіантів тут — лише два: або тебе любитимуть і не поважатимуть, або ж поважатимуть і не любитимуть.

— Тепер уже настали інші часи.

— Може й так. Але щойно скінчиться війна — чоловіки повернуться, а з ними — і життя повернеться на гарно второвану стежку.

— Це ми ще побачимо, — уже вдруге за вечір мовила дівчина.

Бабуся зробила такий жест, ніби відганяла геть усе навкруги — і Джинні, і цей будинок, і всю цю землю, і їхнє добре ім'я.

— Якби ти, внучко, лишень знала, як остогиділо мені все це! Я належу до найбагатшої родини в чотирьох округах, але на мене досі поглядають кривим оком, коли я приходжу голосувати на вибори.

Запала тиша. Джинні зненацька збагнула, що впродовж усього свого свідомого життя понад усе хотіла саме цього — щоб її бабуся розмовляла з нею як із рівною, поважала її. Але тепер їй цього перехотілося. Замість радості від того, що її стали поважати, вона відчула тільки сором. Сором за бабусю, яку залякав її власний син і яка все життя скаржилася на те, що народилася жінкою. Замість того щоб співчувати, Джинні лише розлютилася на неї. Така людина, як бабуся, повинна була б об'єднатися з такими самими розумними та рішучими людьми, щоб вирішувати суспільні проблеми. Вона натомість стала заручницею власної слабкості — як, власне, і решта членів їхньої родини. То чого вона, Джинні, усе життя їх