Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

на два арпани. З часом гарна пані Сешар, вкладаючи свої заощадження в садок, розширила його аж до струмочка, жертвуючи виноградниками, перетворюючи їх на газони і групи дерев. У цей час садиба Вербері, оточена парком приблизно в двадцять арпанів, оточеним стіною, була найвидатнішою в окрузі. Будинок покійного Сешара та його господарські будівлі служили тільки для експлуатації двадцяти з лишком арпанів виноградників, залишених ним, крім п’яти ферм з прибутком близько шести тисяч франків і десяти арпанів луків по той бік струмочка, саме проти парку Вербері; тому пані Сешар мала на думці включити і їх до садиби наступного року. В окрузі вже називали садибу Вербері замком, а Єву Сешар — пані де Марсак. Задовольняючи свою пустославність, Люсьєн тільки наслідував цих селян і виноградарів. Казали, що пані Сешар купує у Куртуа млин, мальовничо розміщений на відстані кількох рушничних пострілів від луків Вербері. Якби млин було придбано, то Вербері остаточно набуло б вигляду маєтку першого розряду в цілому департаменті. Пані Сешар, що робила багато добра з такою ж самою уважністю, як і з благородством, користувалась і пошаною і любов’ю. Краса її, що стала розкішною, досягла свого найвищого розвитку. Хоч їй було тоді щось із двадцять шість років, але вона зберегла всю свіжість юності, використовуючи спокій і достаток сільського життя. Бувши й досі закохана в свого чоловіка, вона цінувала в ньому талановиту людину, досить скромну для того, щоб зректись шуму слави. Зрештою, щоб змалювати її, мабуть, досить сказати, що за все життя серце її билось тільки для дітей і чоловіка. Данина, яку ця сім’я платила нещастю, полягала, як можна здогадатись, у глибокому горі, спричиненому життям Люсьєна. Єва Сешар відчувала в цьому житті таємниці і боялась їх, тим більше, що під час свого останнього візиту Люсьєн сухо обривав кожне запитання сестри, кажучи, що честолюбці зобов’язані звітом про свої дії тільки перед самими собою. За шість років Люсьєн три рази бачив сестру і написав їй не більше шести листів. Перший його візит до Вербері відбувся після смерті матері, а під час останнього він мав на меті попросити про ту брехню, що була так потрібна для його політики. Між подружжям Сешарів і їхнім братом це було предметом досить серйозної сцени, яка залишила в серці цих лагідних і благородних людей жахливі сумніви.

Будинок, однаково добре переобладнаний всередині і зовні, був комфортабельний, хоч і без розкошів. Можна було б скласти уявлення про це, кинувши оком на вітальню, де в ту хвилину перебувало товариство. Гарний обюссонівський килим, шпалери з кіперної сірої бавовняної тканини, оздоблені зеленими шовковими галунами, стіни, пофарбовані під дерево, різьблені меблі з червоного дерева, пооббивані сірим кашеміром із зеленими басонами, жардиньєрки, повні квітів, не зважаючи на пору року, — все разом милувало око. Зелені шовкові завіси на вікнах, оздоблення каміна, рами дзеркал були вільні від того несмаку, який все псує в провінції; нарешті найдрібніші деталі, елегантні й чистенькі, давали відпочинок душі й очам тією поетичністю, якої розумна закохана жінка може й повинна надавати домові.

Пані Сешар, ще в жалобі після смерті батька, працювала біля вогню над якимсь вишиванням; їй допомагала пані Кольб, економка, на яку вона покладалась в усіх дрібницях господарства. У ту хвилину, коли кабріолет під’їхав до перших будівель Марсака, до звичайного товариства у Бербері приєднався Куртуа, млинар, удівець, що хотів відпочити від справ і сподівався продати свою власність, якою Єва вочевидь дорожила, а Куртуа знав, чому саме.

— Ось під’їхав якийсь кабріолет, — сказав Куртуа, почувши біля дверей гуркіт повозки, — з того, як він торохтить, можна думати, що це місцевий.

— Це, очевидно, Постель з дружиною завітали до нас, — сказав лікар.

— Ні, — сказав Куртуа, — кабріолет приїхав з боку Манля.

— Матам, — сказав Кольб, високий і гладкий ельзасець, якого ми вже знаємо (див. “Втрачені ілюзії”), — пофірений з Барижа просить тосволу погофорити з паном.

— Повірений?!. — скрикнув Сешар. — Від цього слова в мене починаються кольки.

— Дякую, — сказав мер Марсака, на ім’я Кашан, що був двадцять років повіреним в Ангулемі і колись мав доручення переслідувати Сешара.

— Мій бідний Давид ніколи не виправиться, він завжди був неуважний! — сказала, посміхнувшись, Єва.

— Повірений з Парижа, — сказав Куртуа, — хіба у вас є справи в Парижі?

— Ні, — сказала Єза.

— У вас там є брат, — зауважив Куртуа.

— Аби тільки це не було ... в справі спадщини батька Сешара, — сказав Кашан. — Старий таки накоїв підозрілих справ...

Увійшовши, Корантен і Дервіль вклонились товариству, назвали свої прізвища і попросили дозволу поговорити з пані Сешар і її чоловіком на самоті.

— З охотою, — сказав Сешар. — Та чи йдеться тут про справи?

— Виключно про спадщину вашого батька, — відповів Корантен.

— У такому разі дозвольте, щоб пан мер, колишній повірений з Ангулема, був присутній при розмові.

— Ви пан Дервіль?.. — спитав Кашан, звертаючись до Корантена.

— Ні, пане, ось він, — відповів Корантен, показуючи на повіреного, який вклонився.

— Але ж, — сказав Сешар, — ми тут між своїми, ми нічого не ховаємо від сусідів, отже, нам нема чого переходити в кабінет, де й вогню немає... Наше життя не боїться світла...

— У житті вашого батька, — сказав Корантен, — було кілька таємниць, які вам, мабуть, неприємно було б оприлюднити.

— Хіба це щось таке, що може примусити нас почервоніти? — спитала перелякана Єва.

— О, ні, це грішок молодості, — відповів Корантен, наставляючи з цілковитою байдужістю одну з тисяч своїх пасток. — Ваш батько подарував вам старшого брата...

— Ах, старий ведмідь! — скрикнув Куртуа, — він вас зовсім не любив, пане Сешар, і приховав це від вас, хитрун... Ах, тепер я розумію, що він хотів сказати, коли говорив мені: “Ви побачите щось цікаве, коли я буду похований!”

— О, заспокойтесь, пане, — сказав Корантен Сешарові, уважно поглядаючи скоса на Єву.

— Брата! — скрикнув лікар. — Ось ваша спадщина й поділилась