Ґолем - Густав Майрінк
Я глибоко перевів подих, щоб заспокоїтися і струсити з себе страх, навіяний розповіддю Харусека.
Пильніше придивився до людей, що тулилися разом зі мною у підворітні. Коло мене тепер стояв старий товстун. Той самий, що перед тим так бридко сміявся. Мав на собі чорний сюртук і рукавички. Він незмигно витріщався вибалушеними очима на арку підворітні в будинку навпроти.
Його широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало від збудження.
Мимоволі я простежив за його поглядом і помітив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудої Розіни, яка стояла по той бік провулку зі своїм вічним хтивим усміхом на устах.
Старий намагався привернути її увагу. Я бачив по ній, що вона спостерегла ті знаки, але вдавала, наче не розуміє натяку.
Нарешті старий не витримав, навшпиньки побрів через вуличку, кумедно, з ґрацією великого чорного ґумового м’яча перестрибуючи через калюжі.
Його, вочевидь, тут знали, бо звідусіль посипалися коментарі на його адресу.
Якийсь босяк позаду мене з червоним плетеним шаликом на шиї, у синьому військовому картузі, з вірґінією[3] за вухом, гримасував поза його спиною, однак сенсу тих кривлянь я не розумів.
Дотямив лише, що старого гладуна називали у єврейському кварталі «масоном». Таке прізвисько тут давали тим, хто упадав за малолітніми дівчатками, але, завдяки панібратським стосункам з поліцією, міг не боятися кари за це…
Розіна й старий зникли в пітьмі підворітні.
Пунш
Ми відчинили вікно, щоб вивітрити тютюновий дим з моєї крихітної кімнатки.
Холодний нічний вітер прохопився досередини, налетів на скудлачені пальта, що висіли на дверях, аж вони тихо заколихалися туди й сюди.
— Достойний головний убір Прокопа хоче полетіти собі геть, — мовив Цвак, показуючи на величезного капелюха музиканта, широкі криси якого гойдалися, мов чорні крила.
Йосуа Прокоп весело підморгнув.
— О, він хоче… — кивнув він. — Напевно, хоче…
— До Лойзичека на танці… — вставив і своє слово Фрізландер.
Прокоп засміявся, відбиваючи рукою такт під тонке завивання зимового вітру понад дахами. Потім він зняв зі стіни мою стару, розбиту гітару, удав, ніби грає на її порваних струнах, і бравурно затягнув пискливим фальцетом чудову блатну пісеньку.
— Як ловко він оволодів тюряжним жаргоном, — засміявся Фрізландер, підхоплюючи куплет.
— Цю потішну пісеньку щовечора гугнявить у Лойзичеку мішіґений Нефталій Шафранек у зелених окулярах, а йому підкидає нові куплети, приграючи на гармоніці, розцяцькована бабега, — пояснив мені Цвак. — Мусите якось піти з нами до тої кнайпи, майстре Пернат. Може, трохи згодом, коли доп’ємо пунш… Що скажете? З нагоди вашого нинішнього дня народження!
— Так, так, ходімо з нами, — підхопив Прокоп, зачиняючи вікно. — Таке варто побачити!
Далі ми пили гарячий пунш, поринувши у власні роздуми.
Фрізландер вистругував дерев’яну ляльку-маріонетку.
— Ви нас цілком відрізали від зовнішнього світу, Йосуа, — урвав тишу Цвак. — Відколи ви зачинили вікно, ніхто й слова не вимовив…
— Коли перед тим гойдалися пальта, я лише подумав про те, як це дивно, коли вітер ворушить неживі речі, — квапно відповів Прокоп, мовби вибачаючись за своє мовчання. — Який чудернацький вигляд мають мертві предмети, раптом урухомлені! Хіба ні? Якось бачив на безлюдній площі, як шалено кружляли й гасали одне за одним, наче в смертельній битві, клапті паперу, хоча я не відчував жодного подмуху вітру, бо сховався за стіною будинку. Потім клапті ніби заспокоювалися, та за мить, охоплені скаженим шалом, знову підхоплювалися і мчали в безсенсовній люті, збивалися купою у закутку між будинками, щоб наново розсіятися і врешті-решт зникнути за рогом…
Лише товста газета не встигала за ними, знавісніло билась на бруківці, ніби задихалася, хапаючи ротом повітря.
Невиразна підозра зродилася тоді в мені, що й ми, живі істоти, чимось схожі на це паперове клоччя. Може, й нами мотлошить невидимий, незбагнений «вітер», жене нас, куди захоче, а ми, наївні, віримо, ніби самі керуємось власною свободою волі?
А що, як життя у нас не що інше, як таємничий вихор? Вітер, про який мовиться у Біблії: Чи знаєш ти, звідкіль він приходить і куди йде? Хіба не сниться нам іноді, ніби ми поринаємо у водну глибінь і ловимо там срібних рибок? Насправді ж, то лиш холодний повів вітру торкається наших рук…
— Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? — Цвак підозріливо глянув на музиканта.
— Це історія книги Іббур надихнула його на такі роздуми. Шкода, ви запізно прийшли й не чули розповіді про неї, — мовив Фрізландер.
— Історія книги?
— Власне, історія одного дивного чоловіка, який ту книжку приніс. Пернат не знає ні його імені, ні де він мешкає, ані чого хотів. І хоча зовнішність того чоловіка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…
Цвак стрепенувся.
— Дуже дивно, — озвався він по хвилі. — Незнайомець без бороди, косоокий?
— Можливо, — відповів я. — Тобто, я… я… певний цього! Ви його знаєте?
Лялькар похитав головою.
— Ні, просто він нагадує мені Ґолема…
Художник Фрізландер опустив руку з різцем.
— Ґолема? Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаєте про Ґолема, Цваку?
— Хто може сказати, ніби щось знає про Ґолема? — стенув плечима Цвак. — Він належить до царини леґенди, доки одного чудового дня на вулиці не вихлюпнуться події, які раптом знову покличуть його до життя. Тоді якийсь час тільки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмірів, стають настільки перебільшеними й роздутими, що, зрештою, самі розсипаються на порох від власної неправдоподібності. Кажуть, ця історія походить десь із сімнадцятого сторіччя. За приписами тепер уже втраченої каббали, один рабин створив штучну людину, прислужника, — так званого Ґолема. Той мав допомагати йому дзвонити в дзвони в синагозі й виконувати всіляку чорну роботу.
Однак справжньою людиною він не став, лише тупе, напівсвідоме існування жевріло в ньому, та й то лише вдень. Завдяки магічній цидулці, вкладеній за зуби, він притягував до себе вільні космічні сили всесвіту.
І коли якось перед вечірньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папірця, Ґолем упав у шаленство, метався темними вулицями міста, руйнуючи все на своєму шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.
Тоді істота впала долі мертвою. Від неї нічогісінько не зосталося, хіба маленький глиняний чурбак, який ще й досі показують у Старій синагозі.
— Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душі мертвих, — устряв Прокоп. — Сучасні вчені стверджують, він користувався при тому Latema
