Ґолем - Густав Майрінк

Хтозна — у таких випадках залишається тільки сподіватися на ліпше, — можливо, ще й тоді не буде запізно, казав він.

Звісно, хворий нажахано підхоплювався, ледь не кричав, що за жодних обставин навіть дня чекати не хоче, і благав порадити іншого окуліста, який зміг би його прооперувати.

Отоді наставала мить рішучого удару.

Доктор Вассорі в глибокій задумі міряв кроками кабінет, стурбовано морщив чоло, зрештою, зі скорботним придихом казав, що інший лікар неодмінно оглядатиме очі за допомогою електричного світла, а повторне сліпуче опромінення — хворий вже й сам знає, як це боляче — може мати фатальні наслідки.

Іншому лікареві, не кажучи вже про те, що більшості з них бракує досвіду в проведенні іридотомії, доведеться, перш ніж класти пацієнта на операційний стіл, провести повторний огляд, проте не відразу — очним нервам потрібний час, щоб оговтатися від попереднього опромінення.

Харусек стиснув кулаки.

— Мовою шахів це називається «вимушеним ходом», любий майстре Пернаті Те, що відбувалося далі, теж було вимушеним ходом. І так хід за ходом…

Доведений до розпачу хворий благав доктора Вассорі змилосердитися, відкласти хоч на день свою поїздку й самому провести операцію. Бо йшлося про більше, аніж близьку смерть, — йшлося про нестерпний страх, який студив кров, страх будь-якої миті осліпнути — що може бути страшніше за це!

Що відчайдушніше впирався та бідкався цей монстр, мовляв, відтермінування поїздки може завдати йому шкоди, яку й передбачити важко, то більше грошей добровільно пропонували пацієнти.

Якщо сума гонорару видавалася докторові достатньо високою, він начеб піддавався умовлянням і ще того ж дня, — аби ненароком якийсь випадок не завадив його планам, — робив операцію, завдаючи обом здоровим очам бідолахи непоправної шкоди. Відтепер людина була приречена на пожиттєву муку дивитися на світ, мов крізь поволоку. А від учиненого злочину не зоставалося і сліду!

Завдяки операціям на здорових очах доктор Вассорі зумів не лише примножити славу неперевершеного цілителя, якому щоразу вдається зупинити загрозливу сліпоту, але й водночас удоволити свою безмежну жадобу до грошей, уволити своє марнославство, коли довірливі жертви, постраждалі фізично й фінансово, дивилися на нього, мов на благодійника, і величали спасителем.

Лише людина, яка всім корінням проросла в ґетто, обсотала ним його незчисленні, невидимі, та водночас незрушні підвалини; яка змалку навчилась затаюватися, чатуючи на жертву, мов павук; яка знала кожного мешканця в місті, його матеріальне становище, вміла прозирнути в суть взаємостосунків — лише така людина — напівпровидцем можна б назвати її — могла роками безкарно чинити свої злочинства.

Якби не я, він і досі б займався своїм мерзенним ремеслом, займався б до глибокої старості, аби нарешті, наділений почестями, усіма шанованим патріархом у колі близьких — осьде осяйний приклад для прийдешніх поколінь! — насолоджуватися життєвим надвечір’ям, аж доки б сам не подох, урешті-решт.

Та я також виріс у ґетто, моя кров теж просякнута атмосферою пекельного лукавства. Ось чому я потрафив довести його до погибелі, непомітно, мов блискавка з ясного неба.

Заслуга викриття належить докторові Савіолі, молодому німецькому лікареві, — я його підсунув, збирав доказ по доказові, аж доки одного чудового дня рука правосуддя не запопала доктора Вассорі.

А тоді недолюдок учинив самогубство. Хай буде благословенною та мить!

То ніби мій двійник стояв при ньому й водив його рукою — він позбавив себе життя амілнітритом, пляшечку з яким я при нагоді залишив у його кабінеті, коли приходив нібито на консультацію, спонукавши й мені поставити фальшивий діагноз катаракти — залишив зумисне, палко бажаючи, щоб саме цей амілнітрит завдав йому останнього удару.

Містом поширилися чутки, ніби смерть спричинив інсульт.

Амілнітрит при вдиханні вбиває, як інсульт. Проте чутки довго не протрималися.

Харусек раптом завмер, утупившись поперед себе відсутнім поглядом, ніби поринув у глибоку задуму, а тоді кивнув плечем убік ятки Аарона Вассертрума.

— Тепер він сам, — пробурмотів він. — Зовсім самотній зі своєю жадібністю і… і… цією восковою лялькою…

Серце підступило мені десь аж до горла.

Я налякано глянув на Харусека?

Чи не спричинився він? Не інакше, як гарячкове марення змушує його вигадувати такі речі.

Таки-так! Він усе вигадав, йому примарилося!

Не може бути правдою той жах, який він наоповідав про окуліста. Він сухотник, і смертельна гарячка випалює йому мозок.

Я хотів заспокоїти хлопця і, перевівши все на жарт, спрямувати його думки у веселіше річище. Та враз — не встиг я й слова дібрати — у моїй пам’яті, мов від спалаху блискавки, зринуло обличчя Вассертрума з роздертою верхньою губою й булькатими риб’ячими очицями, коли він — тоді — зазирнув крізь прочинені двері до моєї комірчини.

Доктор Савіолі! Доктор Савіолі! Так, саме так називався молодий, заможний пан, про якого довірливим шепотом повідомив мені лялькар Цвак і який винайняв у Цвака ательє.

Доктор Савіолі! — криком пролунало в мені, неясними, розмитими образами промайнуло в свідомості, збуривши вихор моторошних здогадів.

Розтривожений, я хотів запитати Харусека, розповісти йому про те, що бачив, але хлопця зненацька підкосив такий жорстокий приступ кашлю, що він ледь утримався на ногах. Я лише дивився йому вслід, як він, насилу тримаючись за стіну, побрів під дощ, кивнувши мимохідь мені на прощання.

Так, так, він казав правду. То не була гарячкова маячня, я це відчував. То був примарний дух зла, який і вдень, і вночі блукає вулицями, шукаючи свого фізичного втілення. Він витає у повітрі, непомітний для нас, та враз — то тут, то там — вселяється у якусь людську душу, а ми й не здогадуємося. І перш ніж отямимося, він уже втратив свої обриси, і все зникло…

І лише моторошні чутки про якийсь скоєний жахливий злочин доходять до нас.

Умить я збагнув глибинну сутність цих загадкових істот, що живуть навколо мене: їх безвольно несе крізь буття невидимим магнетичним потоком, так, як щойно пронесло повз нас брудним дощовим ручаєм букетик нареченої.

Мені здалося, ніби навколишні будинки витріщалися на мене з підступною, нез’ясовною злобою. Ворота — роззявлені чорні пащі, з яких вирвані язики; горлянки, з яких щомиті може видертися пронизливий крик, такий пронизливий і сповнений ненависті, що жах пройме все єство.

Що ще наостанок сказав студент про лахмітника? Я пошепки повторив його слова: «Тепер Аарон Вассертрум зовсім самотній зі своєю жадібністю і… і… цією восковою лялькою…»

Кого він мав на увазі, кажучи про воскову ляльку?

Це, певно, якась метафора, заспокоював я себе, одна з тих хворобливих метафор, якими він зазвичай приголомшує, яких ніхто