Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Достеменно так!

І раптом хтось бунтівничий підшепнув Дарці: „А якби й так, то що? Власне, хоч би й похвалитись хотіла — хіба не вільно?"

Прилетів на думку „приватний університет", й давня враза скипіла, як брила вапна під зимною водою.

Хлопці поставали собі коло дзвіниці й ждали. Чого й на кого? Дарка мала ще часу і бічну стежку під боком, щоб завернути. Навмисне цього не зробила. Шоста класа не втекла на десять миль від четвертої.

Піт затулював повіки, ноги скоботали під колінами, а Дарка йшла просто себе, задивлена у вибої на гостинці, на око байдужа до тих, що стояли під дзвіницею й певна себе, така певна, як перша учениця в класі.

Як минула дзвіницю, дігнали її Данкові слова:

— Ти, маємо нову товаришку…

Це було сказано до товариша, щоб почула Дарка. Бо: це було сказано до неї. Перепросини, перемир'я, визов чи насміх — майже все одно. Все воно походило від того, що ще перед роком признавав своїми товаришами тільки „хлопців".

На закруті вулиці, обганяючи муху з-над вуха, глипнула ще раз у сторону дзвіниці: хлопці йшли вже в напрямі школи. Почепилися руками за рамена й колихалися в крок.

Вже безпечніше оглянулася за ними: Богдан був трохи що не на цілу голову вищий від свого товариша. Блакитна сорочка відбивала від русявої голови.

Тоді пригадалося те, що раз сказала мама про Данкового батька. Мама сказала: „пристійний". Так. А Орисина мама додала:

— Коли б ви були його молодим бачили… Данко зовсім подібний до нього.

І від того, що пан директор „пристійний" і від того, що Данко зовсім подібний до свого батька, задавнена враза починає на очах корчитися, маліти, звиватись у клубочок, якби ніколи й не було її.

Божий вівчар наганяє хмарку на сонце — за загородою хмарок сонце тратить свою силу. На розжарену землю налягає одним крилом прохолода. Дарка каже собі один, другий, третій, четвертий раз: я маю вже „товариша". І я вже маю від сьогодні „товариша".

І знову чогось так легко, якби хто крила почепив. Тільки не на плечі, як у янголів, але десь так у грудях розгортав хтось білі, шовкові вітрила.

Приспішує ходи й летить (чути тільки, як у грудях лопотять білі вітрила) до своєї приятельки й товаришки Орисі.

На приходстві гавкнув пес. Пізнав Дарчину ходу, засоромився нерозуму (Дарка на приходстві — щоденний гість!) і сховався за буду.

Орися сиділа під „крапанистою" і цирувала свої шовкові панчохи. Так, правдиві, шовкові панчохи. (Перші шовкові панчохи). Дарка, може, теж такі дістане на уродини.

Дарка сідає коло Орисі, заслонює рукою очі від сонця, що навіть за гілляками „крапанистої" знайшло її, але зараз схоплюється: треба вже йти, бо мама синьки жде. Орися скліпує віями, як вітер лопухами: пощо було приходити, коли треба вже йти? Вогню вхопити?

— Посидь іще… Знаєш, ті шовкові панчохи дуже нетривалі… Вистане, кажу тобі, щоб одно очко пустило й вже… ого!

Дарка відповідає нерадо:

— Я теж, може, дістану такі на уродини…

Ніби шовкові панчохи — це звичайнісінька річ у світі. Щось, чим навіть тішитись не варто.

— Вже йду, Орисько… — це тільки осторога, що вона справді може собі піти, якщо Ориська не задержить. Але Ориська не може й знати „від Духа святого", що за новину таїть Дарка під серцем, тому каже:

— Добре, йди, як мусиш, але не забудь зараз по обіді прийти…

Новина вже тепер розсаджує груди. Не сила ховати її аж до пополудня: задавила б хіба серце.

Дарка скубає по дорозі до брами зелені ще порічки й каже ніби обурена, ніби певна, що воно мусіло колись прийти до цього (радість заховалась у найтемніший куток серця й тільки покліпує звідти до Дарки).

— Той директорів Данко зачіпив сьогодні мене… Іду собі коло церкви…

Ориська не дає докінчити. Вона наставляє своє вузеньке, як мордочка куни, личко й питає відразу перейнята, зацікавлена до всіх закутків свого серця:

— Дарка, він, може, тебе прозивав?.. Ти не знала, що йому відповісти? Стефко каже, що його в гімназії „льонґус" прозивають…

Дарка аж пристає: пощо даєш, Боже, приятельок на світі, коли навіть таємниці нема в чиє серце перелляти… а у власному для неї заповно…

Мусить аж ображену вдати:

— Мене? Він? Прозивав?.. Ну, знаєш, щось таке… ні, він в інший спосіб шукав собі зачіпки зі мною… він „приговорював" щось ззаду мене… ніби тепер вже й познайомитися хотів би… але нема дурних!

Аж тепер відчиняються Орисці очі на всі спусти й замки: правда, вони вже гімназистки…

Вона хоче направити свій нетакт (Боже мій, навіть ще двох неділь нема, як вона вже гімназистка — звідки їй вже все так знати?..) і каже, щоб приподобатись Дарці, щоб якось злагіднити смішне вражіння свойого здогаду (гімназист гімназистці та й прозиватися мав би!!).

— Мене він теж зачіпав… Іду якось, а він кланяється… Що він собі думає?

Вузенька мордочка кунички шукає Дарчиного лиця. Знайшовши його за тепло-жовтим, як гречка під косу, пасмом волосся, лоскоче смішком Дарчині виски.

Дарка не може втерпіти: крутить вліво то вправо. Вістка, яка щойно облетіла її серце (Данко, тепер уже „той пристійний" Данко, кланявся на дорозі Орисі), заморозила всі струмочки крові в тому серці.

Кланятись, аж кланятись („здоровити" — ще не було звички) — це не те, що когось там одним словом зачепити. Це зовсім щось інше.

І в одній секунді, якби хтось з батога тріснув: не буде забави! Не треба забави, не